Палкого сонячного ранку,
пробився променем в моє вікно,
тендітний погляд сидячи на ґанку.
В цей час він розпивав сухе вино.

Думки у нього світлі та такі нікчемні,
не думав він про те, як ліпше жить.
У нього в голові дороги нескінченні,
на них каміння радості лежить.

Він прокидався з думкою про завтра,
не міркував задовго на перед.
В очах його жевріла правда,
а серце сховане у очерет.

Сукач Вікторія

Ось знов захороню я почуття,
На кладовищі спогадів забутих,
І на замок закриється душа,
А ключ я викину десь поміж люди.

Можливо інколи важливі каяття,
Це розуміють тільки мудрі люди,
І лиш тебе не скорить це життя,
Бо ти не з тих, хто вибачатись буде.

І ось минає рік, а може два,
Та й ми з тобою інші люди,
У кожного із нас своєю життя,
І ми один про одного забудем.

І лиш той день, коли з’явився ти,
Я з ненавистю згадувати буду,
Але про наші співи у дворі,
Наврядчи скоро зможу я забути.
Ляна

Поки кайдани жмуть тобі на руки,
Тебе з’їдає ненависть тяжка.
Чому я маю знову жити в муках?
В твоїх думках проскакують слова.

Якби ж життя мене не затягнуло,
В ту темряву обшарпаних трьох стін,
Де люди рідко заглядали,
Бо навіть морок мав там свою тінь.

Це місце пахло цигарками.
Там були правила свої.
Там пили! Всім там наливали!
І навіть я не міг встоять передусім.

Я грав у ігри, продаючи душу.
Мене у муках мучили чорти.
"Ну ще разок," "Ти зможеш,"
"Ти же нас послушай,"
Що разу говорили це мені.

Раніше в мене було справжнє щастя,
У мене було все, що забажаю я.
Але ось сталося нещастя,
І все потроху почав втрачати я.

А зараз я сиджу на ліжку,
Яке старіше навіть, чим сам я,
І розумію вихід був і інший,
Але обрав солодкий яд чорта.
Ляна

Для чого ми живем на цьому світі?
Щоб наші душі були потім у пітьмі,
Щоб ми блукали в просторі незнання,
Шукаючи свої місця у мглі.

Чому за гріх ми платимо стражданням?
Ми це робили навіть на землі.
Людські ті муки й покарання
Пригнічують нас навіть уві сні.

Ми вірим в Бога, але забуваємо про себе,
Що ми живем на світі лише раз.
Але ж чому і там, і тут на небі,
Замолюєм тяжкі гріхи ми увесь час.

Чи є той Бог, що подарує мені небо?
Чи спокій, що давно не знаю я?
Скажіть мені, чи не застрягну в пеклі,
Або хоча б у темряві не згасну я.
Ляна

Чи можна бути вільним від любові,
Питає дівчина у пані темноти,
І миготіння ліхтарів посеред ночі
Збивають їхні роздуми важкі.

П’ючи вино трояндове звикала
До слів, що каже їй пітьма,
І у моменті завмирала,
Бо може сонце їх підслухає слова.

Тут довговічна їй секрет сказала,
Ти від любові не тікай, бо все дарма.
Вона тебе знайде, деб не ховалась,
Та хоч в тумані ти сховай себе сама.

Але простіше просто покохати,
І час не витрачати свій дарма.
Якби мене ти так і не спитала,
Можливо втратила роки життя.
Ляна

Ослаблю тіло, викину думки на волю,
Пообіцяю думати лише про вас.
І навіть всі суєти і незгоди,
Мене не ранять боляче в цей час.

Зелена чашка з чаєм бергамотом,
Вже охолола від тих тяжких дум.
Невже моя закута в ланцюги свобода
Не від’єднається від ваших рук.

Це правда, що мене ви заманили
У пастку емоційних ран.
І в келихі спокус мене втопили,
Щоб я пізнала всі гріхи в цей час.

Я марю вами днями і ночами,
Можливо вечорами теж бува.
Буває інколи я глузд втрачаю,
Коли усі думки лише про вас.

Напевно ви мене приворожили,
І скоро від цих чар втрачу життя.
Ну, що поробиш, значить полюбили,
Заради вас ще трохи стерплю я.
Ляна

Ці очі блакитні, на жаль, не мої,
Я вкрала їх в когось в таємному сні.
Тепер через мене блукає душа,
Незряча, загублена, в муках, одна.

І лиш її руки замінюють зір,
Торкаються ніжно синіх морів,
І кінчики пальців у небі гуляють,
Відтінки блакитного в небі шукають.

І поки ходила душа між світів,
Навчилася грати вона у вітрів,
Співала лише під гомінь дощу,
А в танці кружляла у повну луну.

Забувши про шлях і те, що сліпа,
Вона дещо краще собі віднайшла…
Ляна

Моя чарівна Афродита,
Ти пишеш пісні вечорами.
І доки пахнуть п’яно квіти,
Ми зустрічаємось ночами.

Тобі я граю на роялі,
А ти ллєш сльозі доброти.
Ступаєш босими ногами
На землі знищенні мої.

І проростає за тобою
Зелена стежка кольорів,
Що руйнувалося за мною,
Розквітне завдяки тобі.

Благаю, не мовчи сьогодні.
Я хочу чути голос твій.
Мені самому так самотньо.
Ти снишся мені уві сні.

Для мене ти богиня страти.
Я напишу тобі листа,
Але хто знає, як це можна
Відправить аркуш в небеса.
Ляна

Я атеїст, який молився богу,
І вбивця, що спасав життя.
Тяжка була моя дорога,
Зло-добродушного гравця.

Терпів я всі людські "поради",
І сам всіх вчив цьому життю.
Я виріс в соціумі зради,
Вся моя гідність на кону.

Тому не стану я вважати,
Що ваша щедрість це добро.
Мені простіше припускати,
Що зроблено це все на зло.

Підозри лишніми не будуть,
Це знаю точно і не раз.
Добром віддячу хоч чужому,
І зрадника я пам’ятатиму весь час.

Ляна

Прокляття ваші мене не зморили,
Я кожне з них долав заради вас.
Не знаю, чом мене ви не взлюбили,
Напевно, ненароком десь образив вас.

За ті слова, що ранили у серце,
Сумні писав для вас вірші.
Щоб, може, прочитавши зрозуміли,
Які глибокі рани маю у душі.

І поки ви рядки всі пізнавали,
Думки мої і всю любов до вас,
На сльози ви увагу не звертали,
Бо лиш провина в вас в думках
була в той час.
Ляга