Черстві мудреці встають і рвуть, Рвуть землю кляту і гнилу, щоб встать.

Десь чують свист ракет, дитячий плач.

Дівчисько мале, ридань страшнії звуки.

Під хрестом розлуки вона плаче, мамо, мамочко моя, р-рятуй.

Кричить малесеньке дитя, руками землю риє.

Сльози хвилею стікають, повні руки крові.

Мудрець схиливсь над тим дитям й шепіт свій утнув:

тише, янголя мале. Що з тобою стало?

Десь бабахкає приліт, чути крики й жар вогню.

Все що було десь раніше, вже пропало зась.

Більшість вже з лягло в землю спочивать.
Тесса Мальборо

В якому Світі мешкає любов?
Вона злетіла, де високо зорі…
Полинула за хмари, щоби знов –
Вернутися на Землю кольорову…

Серед квіткових, осяйних ланів…
Прогулюється вільно і натхненно,
Любов заграє фібрами зі снів,
Вона, як всесвіт: вічна, незбагненна…

У посмішці сіяє і п’янить…
У ритмі пульсу, холодком у серці …
Любовний подих зачарує вмить,
Крізь простір ехо відгукнеться…

Навколо сирість і туман…
І втома душу полонила…
Та, є любов – це не обман!
І знову за спиною крила…

Де мешкає твоя любов?
У кутиках, у тайниках, у фібрах…
Вертається у душі, щоби знов –
Зцілити біль пораненого тіла.
*******
Надія Холод (ND)

Настала осінь, й небо затягнула хмарами,
Укрила ліс червоно-золотими барвами.
То свище, то затихне вітерець.
Якийсь художник візьме олівець,
Сяде десь посеред парку,
Візьме чистий аркуш у руки
Й почне шедевр малювати.
Поет в цей час все рими підбирає,
То закреслить щось, то знов напише.
Описує все те, що відчуває,
Коли на землю опадають листя вишні.
Там за вікном, він бачить чудеса,
Поряд стоїть гаряча чашка чаю,
Останні у рядку слова: «Яка краса!»
Напише, й заново усе перечитає.
Для когось осінь радість принесе,
Комусь вона навіє сум.
По різному сприймаємо ми все.
Осінь – пора високих дум.
Таня Полуфанова

Один про одного складаєм дифірамби,
А поза очі літри бруду ллємо,
Коли ж потрібно – одягаєм німби,
Та щиро усміхаємось своєму…

Один одному ставимо підніжки,
А грубіяну плюємо у кашу…
Не переймаючися цим ні трішки,
Все скаржимось на долю нашу.

Якби ж ми йшли, не підставляючи другого,
Допомагали б тому, хто упав
І крокували б разом нога в ногу
Наш світ би трішки іншим став…

Таку утопію фантазія несе,
Залишилося мало патріотів,
Що за свої ідеї йдуть на все,
А більшість з нас просто сидить в болоті.

Сидить, мовчить… Мовчання – злато.
В болоті ж краще, ніж вказати
Дорогу праведну усім.

Слова, слова і гра уяви,
А дії? Ні, немає їх.
Ми ніс в чужі всуваєм справи,
Та тільки не осудимо своїх.
Таня Полуфанова

Мені не потрібні пусті слова,
Вони все одно нічого не варті.
В телефоні 10 непрочитаних смс, в чашці кава,
Новий день вже на старті.
10 пропущених викликів і 10 завдань.
«В контакті» море повідомлень,
В них стільки ж питань.
Кожному щось потрібно, кожен щось вимагає,
На ці пусті речі ні часу,
Ні бажання немає.

Так багато непотрібних розмов
І непотрібних речей
Так мало резонних слів
І корисних ідей…
Є бажання щось змінити, чогось досягти,
Але, на жаль, засоби не виправдовують мети.
Не рідко ілюзії вводять в оману,
У більшості мрії рівноцінні обману.
Отримуючи щось ми більшого бажаємо,
Для цього не роблячи нічого, все чекаємо…

Холодна кава і безліч думок,
Так починався суботній ранок…
Таня Полуфанова

Коли втрачаємо, то жалкуємо,
Не цінували ж поки мали.
Коли говоримо – себе не чуємо,
І друзі через це чужими стали.

Понурюємось у свої проблеми,
Та не на себе покладаємо провину,
А винною вважаємо систему
Правління, Бога і свою країну.

А також, часто, друзів і сім’ю,
Кар’єру і усіх навколо…
Та участь тут не бачимо свою,
Не звужуємо це широке коло.

У радості ж ми винних не знаходимо,
У щасті також не шукаємо…
З усмішкою гуляти з друзями виходимо,
Добробут й спокій у родині маємо.

Чому ж не думаємо що для цього треба,
А лише звинувачуємо всіх,
Та звинуватить забуваємо себе
В невдачах, бідах, прикрощах своїх?

Потрібно замість скаржитись сидіти,
Якщо упав – піднятися і йти.
Сім’ю і друзів вміти розуміти,
І користь всім, а не лише собі нести.
Таня Полуфанова

Обійми мене міцно-міцно,
Поцілуй мене ніжно-ніжно,
Хочу бути з тобою вічно.
У цю пору холодну, сніжну
За вікном майоріють сніжинки,
Ми з тобою в теплі на дивані
Переглядаємо кінокартини,
Кольори мерехтять на екрані.
Я не прислуховуюсь до змісту кіно…
Ти поряд – нічого більшого не треба.
Навколо нас лише меблі і стіни,
Та я в обіймах твоїх вище неба.
Так спокійно й приємно з тобою,
Вдихати твій запах і чути твій сміх,
Відчувати тебе, торкатись рукою
До тіла твого, вустами своїми – твоїх.
Я розтаю, коли тихо шепочеш
Ніжні, манірні слова.
Дивлюся, напроти закохані очі –
І серце до них упова.
Таня Полуфанова

Я не янгол, бо важко ним у цьому світі бути.
Хоч і хотілося б, але це нереально,
Суспільства тиск не дасть спокійно жити,
У більшості свідомість аморальна.
Доводиться розставити пріоритети
Що головне… Сім’я, кар’єра, друзі.
І десь в душі спалахують протести,
І все перебуває у напрузі.
Поглянеш, навкруги байдужі люди,
І кожен має свою точку зору.
Деякі, б’ючи кулаком в груди,
Доводять, що добра у світі море.
Та я не заглядатиму в минуле,
Спираючись на одиниці із мільярдів.
Дивлюся у теперішнє, понуре,
Де і своїх повно стандартів.
Тепер байдужість й лицемірство завжди в ногу,
Хто з нас сильніший, будь-якою ціною
До верху прокладе собі дорогу
Своєю хитрістю або чужою головою.
Таня Полуфанова

Кохання – це безмежна сила,
Яка стільки сердець скорила,
Душі людей заполонила
І їм подарувала крила…

Так, авжеж!

Кохання – це душі обман,
Тривожний серця стан, в очах туман.
Є ті, що втрапили у цей капкан,
Тепер кульгають і багато ран.
Розум отруюють думки,
А ревнощі палять кров.
Одному це лиш гра, а іншому любов.
Вони самі собі побудували
Один про одного банальні ідеали.
Таня Полуфанова

День у день я бачу сотні лиць.
Навколо похмурі незнайомі люди…
Блукаючи вулицями столиці,
Я думаю про те, що є, і що ще буде…
З однієї сторони могли би жити краще,
А з іншої – вже ж краще, ніж раніше.
І ніби хочеться змінити щось, та нащо?
Пливти за течією – це простіше.
Ти думаєш, що я у себе марно вірю,
Скажи, що ти зробив і що ще можеш?
Я в своїй вірі вбачаю особливу міру:
Якщо у себе сам не віриш – комусь нічим не допоможеш.
Суспільства норови буває тиснуть на свідомість.
Так, інколи роблю поспішні кроки,
Та проти правил всіх піду натомість,
Щоб виправити всі свої пороки.
Ніхто ж нас не навчить як кращим стати,
Самі себе будуєм з середини.
Не маючи ні храмів, ні палат
Навчіться будувать в собі людину.
Сьогодення

Ця повсякденна суєта
Вже так приїлась до душі,
Що там лишилась пустота
Й усмішки слід пропавший.
На серці шрами від минулих втрат
І біль від них, й ще досі сочить кров…
Я досить вже наслухалась порад
Про сенс життя й про нерозділену любов.
Мені набридло чути нарікання
На ненадійну дружбу і крихке кохання.
Навколо сотні сумних, похмурих лиць…
Ці люди йдуть за течією,
Голови схиливши ниць,
І не тішаться долею своєю.
Я ж по життю своїм іду несміло,
Справляюсь із проблемами неуміло,
Але з усмішкою на вустах,
Хоч відчуваю як і всі такий же смуток, біль і страх…
Таня Полуфанова