Не в музі справа, милий друг,
А в почуттях, у мріях, у меті.
Не вийде щось творити, коли на серці страх
І гіркота, і біль в моїм житті.
Я не візьму сьогодні олівець
Й не намалюю милого портрет,
І не візьму давно забутий папірець,
Бо я сьогодні не письменник й не поет.
Сьогодні я просто покинута дівчина,
Й переживаю як і всі цю біль розриву.
Не в музі, а в коханні вся причина,
Й не вийде скласти низку слів красиву.

Таня Полуфанова

Ти написав такі слова прекрасні,
Що як читаю їх, то поринаю
У вирій тих подій… Які ж вони пристрасні,
А скільки в них думок, ідей!
Я знову й знову перечитую рядки,
Та їх немов би проживаю,
Гортаю з насолодою сторінки,
Читаю кожне слово, нічого не минаю.
Виписую цитати знову й знову.
Я відкриваю щось для себе нове,
І поринаючи у твір, в його основу,
Захоплююсь звучанням твого слова.
Обожнюю портрет твого героя,
Хоч він і викликає осуд
Своєю пафосною грою,
І той його байдужий розсуд…
О, які ж ті рими мелодійні,
Западають в душу і постійно
Їх в пам’яті перебираю –
Ціную, люблю і пам’ятаю.
Таня Полуфанова

Життя складне і незбагненне,
Таке незвідане, натхненне…
Воно є в кожному із нас,
Воно – це наш невпинний час,
Що не спливає, а біжить…
Нащо воно, й куди спішить?
Ми, живучи, щось відкриваємо,
Нові знання ми здобуваємо,
Щоб щось залишить по собі,
Існуємо ніби в боротьбі.
Змагаючись межи собою,
Життя ми звемо боротьбою
За краще місце на Землі,
Тому ми підлі всі і злі.
Чужих проблем не помічаємо,
Хоча ми знаємо, добре знаємо,
Що Бог любити всіх нас вчить
Як чесно, мирно – легко жить.
Ніхто уваги не звертає
І марно цінний час втрачає.
Чи зрозуміємо ми колись
Для чого на світі цім родились?
Таня Полуфанова

Україно моя єдина,
В тобі живуть кохання, болі і тривоги…
Ти мати, що народила сина
І віддала йому усі путі й дороги.
Завжди була такою ти єдина,
Українцями дітей своїх прозвала.
У холод, і в спекотну днину
Ти нас ростила, пестила, плекала.
Твоя душа – це ріки і моря,
Твоя українська мова,
Серце твоє – у небі зоря,
А пісня твоя – колискова.
На плечах своїх ти сонце тримаєш,
Щоб путь освітити далекий,
І радісна пісня твоя всюди лунає,
А в небі кружляють лелеки…
Таня Полуфанова

Люблю життя за майбуття,
За добрий погляд, за тривогу
Знайомих і близьких.
Люблю життя недовгої дороги,
Удач мінливих і крихких.
А ще люблю за дощ нежданий,
За шелест листя чарівний,
Люблю за те, що так жаданий
Сюжет казковий, непростий.
Люблю життя я за розлуку,
Люблю його я за кохання,
Люблю за горе і за муку,
Люблю за радість й розставання.
Люблю життя за Україну,
За те, що серцем ми багаті,
І дякую я за родину,
І за добро у нашій хаті.
За те, що маю свою долю,
Свою, чужої і не треба,
І за свободу, і за волю,
За щойно впавшу зірку з неба.
Люблю життя за захід сонця,
За розквіт, неминучий, днів,
За те, що бачила з віконця,
Як в небі журавель летів.
Я щиро дякую йому
За те, що в серці маю мрію,
За те, що маю змогу дарувать її тому,
Хто загубив свою і віру, і надію…
Таня Полуфанова

Чому так хочеться додому, я не знаю…
Та в стінах дому обіймаю
Щастя, радість і тепло,
Яке завжди у нім було.
Повернуся з школи, зайду, в хаті
Я побачу маму у халаті,
Що готує щось смачненьке їсти:
Смажить м’ясо, пиріжки із тіста…
Вдома завжди тепло і ласка,
Як та давня українська казка,
Що згадується так мінливо –
«Жили вони і довго і щасливо…»
Таня Полуфанова

Кохання інколи не помічаєм ми,
А інколи й глумимося над ним.
Із ним не відчуваєм холоду зими,
В його ж полоні полум’ям горим.
Не рідко з ним зустрічаємось
Й не помічаєм покликів його.
Ми пристрастями іншими займаємось
І серця стук не чуємо свого.
Наш погляд мов прикутий до ляльок,
Розбитих серцем, зломлених душею.
Й це не єдиний наш порок,
Любов – не гра, й не варто гратись з нею.
Таня Полуфанова

Війна – пролита братська кров,
Розбиті серце й мрія.
Війна – це змучена любов,
А в глибині душі надія…
Надія бійця на майбутнє,
На те, що ще побачить гори,
Ниви й ліси незабутні
І величаві ті простори,
В них річку, що тече на схилах…
Невже цих спогадів замало?
Саду й будинку – рідних, милих
В душі бійцю не вистачало.
Він прагнув жити, щоб побачить
Батька чи неньку,
Брата чи сестрицю,
Чи, може, дружину молоденьку
І чорноброву й білолицю…
Чи, може, дітлахів, що змалку
Він їм колиски обвивав,
Ростив їх, пестив, та з підпалку,
Коли було за що, карав.
В душі солдата смуток, біль
І серце б’ється без зупину,
Він пройде всі людські свавілля,
Не спинить крок ні на хвилину.
Він хоче жити, щоб побачить
Як процвіте його країна.
Він хоче жити, а це значить,
Що в нього є своя родина,
Свій сад, будинок, рідний край
І мати, що чекає сина,
І дітлахи, й зелений гай,
І чорноброва та дружина.
Він знає, що він може вмерти
І правди нікуди дівати,
Він знає, що цього не стерти
І він повинен воювати.
Він знає, що його недоля
Дасть поштовх іншим в майбуття,
І знову запанує воля,
І процвітатиме життя…
Він знає, Бог не вказує людині,
Люди самі обрали свої пути,
Стали на шлях війни і нині
Лишається йому покірним бути.
І грім кривавої війни
Не сполохнув його із поля бою.
Він там поліг, він за чужі гріхи
Поплатився своєю головою.
Таня Полуфанова

Не дивися у мої стомлені від безнадії очі,
Не чекай від мене жартів або цікавих новин.
Я не можу бути такою, якою ти мене бачити хочеш.
Вже відвертаюся від тебе у сторону вітрин.
Насправді, я не люблю розглядати розцяцьковані речі,
Вони просто розфарбовують цю сіру прогулянку.
Не знаю як сказати тобі, що це наш останній вечір,
Не хочу завдавати тобі болю…
Раніше покірно з тобою дивилася футбол,
І не говорила, що не люблю його дивитися.
Байдуже ставилася, коли забивали гол,
Не розумію чому там веселитися…
Не говорила, бо подобалось з тобою поряд бути…
Ти не читаєш, ну а я люблю читати книги,
А ще люблю попсову музику слухати,
А ще дивитись фільми, де інтриги.
Так, я люблю дивитися романтичні комедії,
Люблю пісні про кохання, люблю мультики,
Люблю читати поезію, драми і трагедії,
І романи на соціальну тематику.
Виходить, я зраджувала своїм інтересам,
Бо втратити тебе боялася,
Слухала твій улюблений транс і читала пресу,
Бойовики і спортивні канали дивилася…
Знаєш, можливо ти не зрозумієш,
А мені не вистачить натхнення, щоб пояснити…
Я зовсім не та, яку ти кохаєш,
Я весь час намагалась тобі догодити.
І знаєш, я така не одна,
У нас завжди хтось жертвує собою.
Ти не сприймеш мене справжню…
Можливо час нам розлучитися з тобою…
Зрозумій, я не хочу від тебе йти,
Ти для мене важливий,
Але якщо я тобі не потрібна така,
То будеш без мене щасливіший.
Таня Полуфанова

Зовні ніби інертна,
А в душі урагани…
Наша історія закінчена, стерта,
Та ще кровоточать рани.
Хоч сильно, та рідше стискається серце,
Час тихо й помірно залікує болі.
Життя вже ніяке, без всякого перцю,
Бо більше ти в нім не відігруєш ролі.
Але, все потроху зникають картинки,
Ті спогади, що так засіли у пам’яті…
Від них залишаються тільки відтінки,
Отих почуттів лист зім’ятий.
Приходить момент, коли хочеться драйву,
Емоцій, поривів, натхнення і мрій,
Коли вже ніхто не хвилює, не зайвий,
Життя все пульсує у вихрі подій!
Це свобода! Свобода від тих ланцюгів,
Що тримали, обвивши, на дні океану,
Це звільнення від спогадів німих,
Від болі, утіх і від самообману.
Я зовні ніби інертна,
Але в душі урагани.
Наша історія закінчена, стерта,
Більше не кровоточать рани…
Таня Полуфанова