Колись улюблений колір у мене був білий
Мій щит донедавна лишався блискучий і цілий
Тепер я чорніше за чорний , якщо цікаво
На сцені. Скандують, порожньо й бездушно.Браво.

Загублені серед поля не бачать дороги
Веселі пісні співаємо ми під тривоги
Усі колоски завʼялими стали раптом
Розклали світи на молекулу і на атом

Триває війна між країнами та між нами
Важкі метали здує легкими вітрами
Слово «людяність» ніби кровʼю писали предки
Де наші початки , кінці та осередки.

земля під ногами стабільність згубила,
Тату на руці непомітно водою змила.

свобода здається тримає за горло.

Катерина Плохотишина

приходить, сідає в куток. дихає важко, хрипло.
воно мені так набридло вже.
так мені остогидло.
кричу щосили, штýрхаю і жену подалі,
але воно не йде,
не меншає,
не зникає.

каже: «до багатьох навідуюсь. мене тут ніхто не любить,
а як заходжу в дім — то вже не втечу нікуди».

дмухає.
спадає вся віра, витримка, всі ілюзії:
«краще прийняти тобі, що тепер ми — найліпші друзі».

щоки із важкістю огортають його долоні,
з цівками крові,
брудні,
шерехаті,
солоні.
горіла плоть,
намішаний чорнозем зі слізьми і потом —

і це називається «смак свободи»?

ігнорує усі «за що?», «ну чому?», «на біса?».
бачу, не раде тут бути.
воно не мало тут бути.
звісно.
цілує чоло, шепоче в волосся:
«оплакуй, мила».

а я хочу вірити, що все це просто мені наснилось.
Бешкет

шлях освітиться, з дороги каміння падає.
нехай стає легше із кожним вдихом і кожним видихом,
нехай сили небесні шлють більше наснаги і більше радості,
нехай тебе не хвилює, що життя бентежне і швидкоплинне.

всяка розв’язка колись починалась із зачину
і пестили шию слова, які тепер прорізають горло.
сподіваюсь, ти спиш трошки міцніше сьогодні, знаючи:
під кінець історії
все
обертається
добре.
Бешкет

бачити його втомленим.
бути його пророцтвами, страхами й бажаннями,
вслухатися в сльози, усмішки, стогони,
стати млістю медовою, манити його нещадно,

вабити, грати, морочити йому голову,
видертись вище усіх його їдких звичок.
бути тилом йому, бути йому опорою,
бути його неповторною дівчинкою.

тріщати по швам з ним і ревно зшиватися,
пускати його текти скам’янілими венами,
бути прокляттям, бути таланом йому і радістю.

кохати його невичерпно.
кохати його щоденно.
Бешкет

« навіть не розщеплюй пальто. тримай ґудзики всі на місці.
як тільки на нього глянеш — в кімнаті стає затісно.
як тільки руки під блузку — ти губишся, як маленька.
це якесь наше, дурне, жіноче — іти в цю темінь

навшпиньках, дублюючи його кроки й рухи.
і тільки він заговорить — ти знаєш, що світ вже рухнув.
і як на тілі тремтячому ковзають його губи —
ти знаєш, хто саме цієї ночі тебе погубить.

під ранок ви двоє здаєтесь такі байдужі,
одній до безчестя байдуже, а іншому — іще дужче.
і ти все повторюєш собі ці безсенсові фрази,
що з ним вже б закінчити,
а не кінчати разом.

бо щоб ставало тепліше в грудях у міжсезоння,
то зупинитись варто стрибати в його долоні.
і холод у погляді твій не забере весна,
якщо щоразу губишся в тому,
чого нема.

фізично до нього бігаєш, реально — біжиш від себе.
то, дівчинко, ким ти стала? пристанищем його стегон?
тримай свій одяг і клепку,
не підходь. не проси. не жертвуй ».

знімаю пальто.
між нами збавляються сантиметри.
Бешкет

я б’юсь, як дівчинка,
плачу, як дівчинка,
я маю владу і маю вплив.
достатньо сміла, щоб воювати,
удосталь сильна тримати тил.

цілком розумна, доволі варта,
щоб не давати всім іншим права
казати, із ким я не можу спати,
що я «багато» або «замало».

я — не натхнення і не осердя,
я — кров у жилах, вогонь в очах.
я не спроможна вгасити смерті,
та можу дати нове життя.

я укладаю і лють, і ніжність
в нескірний глузд та дбайливе серце.

я б’юсь, як дівчинка,
люблю, як дівчинка —
я можу все це.

я можу все.
Бешкет