я б’юсь, як дівчинка,
плачу, як дівчинка,
я маю владу і маю вплив.
достатньо сміла, щоб воювати,
удосталь сильна тримати тил.

цілком розумна, доволі варта,
щоб не давати всім іншим права
казати, із ким я не можу спати,
що я «багато» або «замало».

я — не натхнення і не осердя,
я — кров у жилах, вогонь в очах.
я не спроможна вгасити смерті,
та можу дати нове життя.

я укладаю і лють, і ніжність
в нескірний глузд та дбайливе серце.

я б’юсь, як дівчинка,
люблю, як дівчинка —
я можу все це.

я можу все.
Бешкет

це як сон, у якому треба кудись тікати,
а ноги, на зло, біжать на одному місці.
коли хочеш кричати, але голос безсовісно пропада.

я не можу прокинутись і сплю уже так багато,
наче прокидатися вже запізно,
наче я уже нежива.

хтось вийняв із мене нутрощі і забрав із собою,
у тіло пустив патрони, землю обдав вогнем.

я два роки чекаю весну, а її нема.

потруси плечі, заряди ляпаса чи облий водою —
розбуди мене,
тільки без слів «почалась війна».

Бешкет

світ навколо у полум’ї —
там, за вікнами цих панельок
розгортаються війни, розриваються зорі,
розвиваються епідемії.

удача злизується із моїх жил,
все, що дав Бог здається таким даремним,
а тоді ти підходиш, кажeш тихо «зажди»,
береш за руку — і я бачу благословення.

а тоді ти цілуєш мене і смішиш —
і я бачу для чого людині людина.
дороге не коштує ніц найчастіше,
саме тому любов вже давно безцінна.

світ навколо сказився настільки,
бува, думаєш, чи сама не хвора.

світ навколо у полум’ї,
але яка різниця,
якщо ти поряд?

Бешкет

ні сил, ані слів немає —
стоїш і мовчиш навпроти.
іще один рік минає,
іще один рік приходить.

ялинка серед вітальні.
ні щастя не ждеш, ні чуда.
і як воно буде далі?
ну якось-то має бути.

назад не повернеш часу,
ніхто не востане з мертвих.
прокляте це слово «разом»
так діє уже на нерви,

так діє на нерви «вдома».
який підбивати підсум?
тут правлять всім злість та втома.
тут, чесно, і Бог втомився.

подяка. пам’ять. донати.
повага. упертість. молодість.
ще маємо, що втрачати —
тож маєм за що боротись.

і тліє святковий вогник,
і я обростаю сталлю.
іще один рік приходить,
іще один рік минає.
Бешкет

ми десь не туди завернули, певно, тож досі деінде кочуємо.
тут глухо, сухо і ніхуя не тепло. Боже, ти звідси чуєш нас?
нам би можна в авто, можна автобус, можна і залізничні колії.
тут ніхто з нас. н і х т о
не прагнув попасти в книжки з історії.

всіх наших розкидало по полонах, окопах, інших містах і країнах
і там, де ми бýли на мапі — червоне,
а там, де ми жИли — тепер руїни.
і там, де сміялись, сміятися вже неслушно, та й дійсно немає ніяких приводів.
ми виросли, стали похмурими й мужніми, а дехто — у пам’яті вічним привидом.

ні, жити з нуля — це невдала спроба, ми все одно шлемо вітання з півдня,
хоч знаєм кутки чужих міст так добре,

що почали забувати рідне.
Бешкет

сніг іде.
давно його не було.
погідно так падає на випалене село.
несе холод.
не знає, тут уже не один схолов —
нині жоден сніг не покриє тутешню кров.

не знає скільки всього віднайшло спочин,
як платити за волю, а головне — чим.
скільки відстані сталося, туги, прощань і
тепер пора снігу для мене — це хвилина мовчання.

сніг іде.
як завжди, невимушено і просто.
сніг тепер — до неспокою,
бо значить — зима на носі.

ми ще живі —
і це вже непогано, зрештою.

сніг іде інший.
не такий, як у двадцять першому.
Бешкет

тут насправді все просто як два на два.
коли в серці спокій — то ясна і голова.
якщо є хто поряд — легше долати відчай.
зима,
весна,
літо,
осінь —
тут насправді усе циклічно.

щось покидає — приходить нове натомість.
усюди постійно брати
упертість,
надію,
совість.
любити «за» і любити «всупереч» на синхроні.
не тримати в собі, що їсть —
не боятись в собі пустого.

тут насправді все просто як два на два.
забуваються лиця, вулиці і слова,
з часом спогади осідають і не болять.
тут все просто як два на два,

а у мене постійно виходить п’ять.
Бешкет

моє дитинство пахне дикою м’ятою і варенням із аличі,
чаєм, завареним бабусею уночі,
домашнім медом і ласощами "від зайчика".
моє дитинство треба було чути і бачити.

моє дитинство задокументоване у альбомі,
воно не знає сторіс і твітерів-точка-комів,
воно знає смак волі і усіх шоколадок,
воно знає, як прорізаються крильця в районі лопаток.

пам’ятає імена чародіїв, яким я писала листи,
вінок із ромашок, який так і не вийшло сплести,
знає кожен куточок дитячої старої кімнати,
але не знає, коли діти можуть дорослішати і псуватись.

не може пояснити, як їх крильця випадково обрубуються,
як вони міняють свій дім на вулицю.
як їх маже від люті, наче мастихін полотном,
яким насправді глибоким може бути життєве дно.

дитинство не знає цього, але ми дізнаЄмось з часом.
і дізнаватись нам ще довго, багато і часто.

але є те, чого я не осягну і досі –
чому ми завжди стаємо тими, кого боїмòся?

Бешкет

давно туди не заходила, як починати розмову?
стукати в двері чи, як в старі добрі, винести їх з розгону?
я так незграбно пішла, що жодне «бувай» не злетіло із вуст —
може, саме це і був знак, що я ще сюди вернусь?

стільки лайна наробила, зрозумію, якщо не пробачить,
хоч в неї на мòї факапи інакша система бачень
і звідти, де мене гнали, освистували, робили у чомусь винною,
вона забирала й казала «та пішли вони на**й, маленька, вирулим».

вона, певно, змінилась, та й мене пошвиряло знатно,
як не знайду слів, то можем, в принципі, й помовчати.
розлука здатна зробити чужими, але й ближчими робить так само —
я стовідсотково її любитиму, якою б вона не стала.

усе тут таке знайоме і рідне, аж тіло зводить судомами,
дорога ніколи не буде «в нікуди», як маєш своє «додому».
коли цей світ на плечах упертих почина забагато важити,
не дурій, вертайся до себе — тебе там чекають

з а в ж д и.
Бешкет

ні, не те що б я зналася на сердечних справах,
я ж прізвище в чорному списку у купідонів міста,
«муза любовних вистав», «профі в любовних підставах»,
любові всередині мене якось не вистачає місця.

я б не сказала, що прямо раптово вляпалась,
там до метеликів, тремору в голосі і колінах.
просто коли у ньому так багато тепла і ясності,
я беру і валяю зведені самотужкки стіни.

ні, я не те що б жінка, яка дає чоловіку владу
чи має жагу склеїти дві одиниці до спільного,
але якби я щоразу знала, куди саме падаю —
то без вагань і сумнівів обирала б його обійми.

і якби мене запитали чи є любов і яка вона
у всеможливих всесвітніх вимірах,
я би вголос відповіла, що любові ніде нема,
подумки мовлячи літери його імені.
Бешкет