небо палає у вікнах, хоч бери і підкурюй.
ночі, як вічність, погляд у стелю. тиша.
тут вже не треба літа, літо — це про минуле.
вересень на порозі, чуєш? шепоче: «виживеш».
сідає, стука плече по-дружньому ввічливо:
«скоро прийду, буду поряд — зцілишся,
потерпи. будь-яка ніч закінчується.
будь-яка.
навіть та, що здається вічністю».

серпень будить вранці сонячним ляпасом.

а я чула дим, пила вина, була щаслива,
горнулась до осені, зливалася з її тьмяністю,
мій плач заглушали і ніжно плекали зливи.
він говорив до мене, ніхто би не зміг так лагідно,
і я, як дівчисько, скиглила: «вже не можу, вересню,
підступися до мене, будь ласка, завидна».

не попрощався.
певно, таки повернеться.
Бешкет

жінка, заради якої зчиняють бунт,
під ногами якої хрустять епохи.
тіло її…
тіло її, чиста ртуть —
вдихати і благати про допомогу.

волосся її, хвилі нестримних вод —
щокою невпинно водити танець,
губи-революція, розум-переворот.
сміх її. крик її. доторки її пальців.

я за нею — на світло, за неї — в темінь,
я про неї усьому світу, тільки б почути "мій",
виб’ю усе лихе, приборкаю владних демонів.
вибиратиму з її ранок пісок та сіль,

вип’ю печаль, висушу сльози, стримаю її гнів,

але зараз стою навпроти голий і обеззброєний,
дàвлюся її склом, згораю у сяйві її вогнів.

"і як ти побореш зло, коли зло — частка мене самої?"
Бешкет

ворог не дихає тобі в спину. ви дихаєте в одному ритмі,
ворог не висмоктує твої сили. він тупо відпрацьовує алгоритми.
він не розкаже тобі про себе — ти знаєш його, як рідного,
ворог не б’є куди-небудь — мала б вже визубрити і звикнути.

гнівити його? дурна, ви ж сторони одної медалі.
потягнеш його на дно? припустим.
а як самотужки далі?
ворог, як пес — ніколи не гавкає, коли ситий.
ворог — це хрест. і тобі нести його і нести.

ворог не спить, поки ти не заплющиш очі.
ворог ні руху, ні подиху, якщо сама не захочеш.
лай його, скільки влізе — він не піде далеко.

ворог тут. придивися.
просто візьми люстерко.
Бешкет

і ховаєш його не те що б за злим лицем
чи отруйними помислами нещирими —
вже затикаєш, годуєш кригою і свинцем,
пускаєш гас і кидаєш сірник у надбиті щілини.

лишаєш кольчугу, навіть коли злітає на килим спіднє,
немов нема там у тебе ні краплі крові, ні грама кисню.
і в один з вечорів, коли заводить балади квітень,
воно оживає.
і починає підступно тиснути.

закидуєш вже чим-небудь — камінням
чи звинуваченнями,
а з каменю в’ються ростки й тягнуться вгору вперто.
усі живучі із них — усі із гіркою вдачею,
бо ще б’ються,
коли простіше було б завмерти.

і ти ховаєш його й ховаєш… таке дурне, бунтуюче, вільне.
і приголубити вже не вийде — пообколюєш собі пальці.
трощиш на друзки, кидаєш у пустку,
чавиш об стіни,

а воно один біс виглядує
і усміхається.
Бешкет

ти — моя крихітка. моє сонечко,
найсвітліша темрява моїх днів.
ти — найаморальніший злочин,
ти — найправедніший з гріхів.

найшвидша куля, двожильний панцир.
відголос нічного мовчання.
ти — перша думка, яка з’являється.
ти — слово, яке я кажу останнім.

ти — гематоми по всьому тілу,
ти — лід. я чув, як ти читаєш вірші —
я в тебе увірував. я тобі вірю
з кожним разом все більше
і більше.

ти — згарище, але в попіл завжди мене.
ти — легкість вагою в мільйони тонн.
ти — дикий хміль, я — жертва твоїх тенет.
ти — глибина,
а я пробиваю дно.

я чую твій дух поміж чужих розмов
і він невпинно кличе мене прийти.
коли молоко розбавляє гаряча кров —
це все ти.
ти.
ти.

я буду там, куди завèрне мінливий вектор,
я тебе вивчив — я нічого про тебе не знаю.
моя крихітка.
я пролізу крізь твоє пекло.

я доберусь до твого раю.
Бешкет

коли ти підеш, я стоятиму тут.
тіло трохи ламатиме від застуд,
в соло глушитиму найдешевше пиво.
самотня,
заплакана
і красива.

потиняюсь пустою площею, викурю все з кишень.
поспіваю Бумбокс, позмиваю дурне дощем,
зіпсую макіяж, черевики й пальто.
я, звісно, тебе чекатиму.

але ти не приходь.

я, звісно, тебе чекатиму,
навіть не знаючи твій маршрут.
і коли ти повернешся,
я й досі стоятиму тут.

я, звісно, тебе чекатиму.
і ти прийдеш.
щоб сказати,

що чекаєш на мене теж.
Бешкет

вечори в цьому місті гірчать, як погана кава,
порятунок від них — це стійки й столи у барах.
і голова у хмарах чи хмари у голові.
і ми такі мертві й водночас такі живі.

тут вивертає на снігопади, пускає зливи —
обіцяю, після них впадуть у цвітіння сливи,
захід сонця на вії посиплеться порошком.
у секунду, як ти підходиш, раптово стихає шторм,

мої обвали і буревії, твої смерчі і урагани.
у секунду, коли ти поруч,
коли ми юні,
коли ми п’яні,
коли ти співаєш і я чую за кілометри,
коли погляди стають довгими і відвертими,

обійми — міцними, млосними, нетерплячими,
коли все довкола в розфокусі і втрачає значення,

у секунду, коли я торкаюсь твоєї щоки,

кава солодшає,
місто робиться менш гірким.
Бешкет

я дивилась у дзеркало безслівно і довго
на ту, яка гідно і вперто звертала гори,
на зірвану з цепу, спалюючу мости.
я цілилась в себе. і не могла знайти.

я дивилась на неї і не могла втекти.
бо втечі цими алеями ведуть в нікуди —
їхня кінцева була відгуком власної тіні,
де вòвки і леви на вході у рідні стіни
вітали тебе зі словами: «подиви, хто тут є».
і я пленталась мляво, зупинялася у фоє,
прислухалась до голосу, що був моїм відбиттям:
«ти була тут зі сто разів. на сто перший затям,

чуєш? тут геть близько вдихи весни.
ось тобі біль, дівчисько. тихо його неси,
мовчки його ковтай. вмій закривати рот.
ось тобі ще печаль. ось тобі шмат турбот.
Бог там тобі суддя — пекло тобі чи рай.
хочеш собі життя? спершу навчись вмирать.
істини всі набуті пильно згорни в сувій.
хочеш знайти притулок — вишукай у собі».

я дивилась у дзеркало, не знаючи, хто там був.
що там померкло, що ще здатне чинити зсув?
ті шматки і розвали, що ділились на «я»-«не я»,
саме отут і зараз становили моє ім’я.

саме отут і зараз складали мене саму,
невчасну, невдалу. відгороджену і сумну.
я дивилась на неї і знала — вона мине,
але саме отут і зараз вона має лише мене.
Бешкет

що від тебе лишилось?
морок у відображенні.
здерті коліна. Всевишній.
рубці. порожнеча. сажа.

думки ганебні і смòлисті,
темніше — синці під очима.
провина. терплячість. совість.
сірник і бензин. спочинок.

останні краплини злості
зволожують щоки вранці.
тумани. свобода. простір.
минуле. могила. танці.

дим. перемога. затишок.
токсини. розвали. щем.
натрапиш на стàрі залишки —
не бійся. палити. ще.
Бешкет

коршун кричить — до дощів,
ти з’являєшся — до біди.

«чекаєш мерзи? то я до тебе ні з чим,
навіть не змушуй розвернутися і піти».

а я голодна, із зaв’язаними руками
тихо гніваюсь під холодною батареєю.
наслоїлась корою, аби скрити зламане,
а тут, су*а, ти приходиш і все розклеюєш

своїм хриплим басом, щенячим поглядом,
підозрілою чистотою намірів.
сердито гарчу: «якби моя воля, то
я б навіть не ставила на цю бомбу таймера.

можем порахувати до десяти — і воно рване,
твоє непорочне сердечне сяйво.
і знаєш кого спасати тоді? мене.
тому не кажи і не роби зайвого».

а ти спокійно вбиваєш тютюн у гільзи,
годуєш м’ясом, гарніром зі смажених глив.
поїш вином, продовжуєш красти кисень,
глузуєш, паскудник:
«приворожив».

вечоріє. сам Арей подає патрони,
кажеш: «дякую, вже заряджений», —
береш мене загублену, змучену, сонну,
цілуєш кісточки пальців, розв’язуєш.

краплі об дах зганяють крихку німотý —
дощ пустився, як і пророчив коршун.
ти з’явився і накликав на мене біду.

продовжуй.
Бешкет