ну привіт, мій давній долютневий друзяко,
більше року минуло, вИділи по зав’язку всякого,
постаршали надто швидко, набрались тривкого гарту —
і згадувати не хочеться, і пам’ятати варто.

березень щосили горлає, але програє тиші.
знаєш, цієї весни ми такі заòбрійні і такі інші.
у кого є зброя — для того слова дурні і пропащі,
але ти пиши мені,
навіть коли писати нема що.

навіть коли довкола згустки кіптяви, плями знайомої крові,
пиши мені репліки безглузді і випадкові.
пиши мені, що повернешся, пиши про щирі обійми,
будь ласка, пиши — я збережу і перечитуватиму постійно.

бо літери мають владу, якої не відбереш.
тут багато війни, але любові багато теж,
тут багато недоброго, але віра уперто гніздиться.
тут свої і чужі. тут слова їх — тут їхня різниця.

тут усе ще я, тут усе ще ми — завдяки тобі,
я можу гоїти лише словом — інші методи заслабі.
скільки тортур, скільки розлуки, Боже, скільки листів —
у день, коли побачимось, спалю до біса усі.
Бешкет

щоночі вона підіймала вії у хмари,
складала долоні одна до другої,
складала невимовні слова до пари,
молила: «Боже, дивись на мене і слухай.

мій силует у дзеркалі вже невпізнаваний —
я ж не воїн, я просто звичайна жінка.
дай мені якогось пристанища або гавані,
не давай мені більше іспитів і оцінок.

дай мить, щоб тихо перепочити на лавиці,
а поки відпочиваю, то випробуй когось іншого.
ти ж знаєш, що ноги мої вже стираються.
це уже просто безглуздо. це уже просто смішно».

***
і що мені сказати тобі, дівчисько?
ти ж чекаєш якогось стислого вìдпису.
а воно завжди болить, коли падаєш низько,
але коли мілина була приводом, щоб зневіритись?

про минуле твоє казати не маю сили,
майбутнє пророчити — не маю такого права.
ти, головне, не бійся ні ям, ні схилів,
ти, головне, пливи — я дам тобі переправу.

із фарфолизами не лигайся близько,
зарозумілих минай стороною.
і кидай щораз рахувати ризики —
програєш. і знов тріпатимешся зі мною.

тримай при сòбі скирти своєї мудрості,
міцно тримайся, як ґлей на гілках дерев.
а як відчуваєш, що опори зрадливо сунуться —
нехай плач твій сміло переростає в рев.

нехай від реву твого притихне усе мерщій.
жіноча лють ніде не оспівана й не возведена:
як не жбурлятимеш демонів із душі —
вони імжатимуть тобі усередині.

тож рушай далі, куріпко моя кароока,
мольбу твою вистраждану кидаю у «спам».
я бачу, ти дійсно хочеш для себе спокою —
і я тобі, звісно, його не дам.
Бешкет

поїзд. плацкарт. сонце лишає обрій.
у нас з моїм містом стільки дурних історій.
і хоч зараз ми двоє такі дорослі,
воно не змінилось зовсім
і я не змінилась зовсім.

поїзд. плацкарт. третя година ночі.
іти його вулицями – усе, чого хочу.
чашка кави гріє родимку на долоні.
ми побачимось вранці — щасливі і сонні.

місто моє знає мене краще, ніж мóї колишні,
місто бачило мене у мóї найгірші тижні,
місто поїло бульйоном із викрутки й "оболоні",
витирало сльози в гуртожитку на балконі.

місто бачило мене у мóї сімнадцять,
вірило у мене більше за всіх — мало рацію.
знає, як гірко і болісно давалась розлука з ним,
знає цей клятий присмак і запах війни.

місто чекає, хоч втомлене і побите,
і я біжу до нього, лечу до нього і їду.
як би нас двох за цей час не скалічило,
я любитиму його вічно
і пам’ятатиму його вічно.

поїзд. плацкарт. попереду стільки всього невідомого —
це так мало хвилює, коли ти нарешті вдома.
ранок. перон. помалу світає.
поїзд прибуває до Миколаєва.
Бешкет

я люблю, коли грудень і коли холодно.

усі лінії зайняті,
усі лінії поза зоною.

зараз зіпсується погода,
зараз вимкнуть світло,
зараз відключать воду.

зараз стане ще гірше —
снігом засипе горище,
туга в розмір зі світом
зараз натворить вìршів.

щось точно ламатиме —
коліна або які інші травми.
помисли точно будуть безладні,
сни точно будуть безрадні.

але я люблю, коли грудень і коли холодно,
навіть коли цей грудень стається замкнутим колом
без світла і «поза зоною».

псується погода
і відключають воду.

холоне підлога, пальці і меблі.

я люблю грудень, бо ти приходиш і стає тепло.
Бешкет

грудень вривається так упевнено і розкуто,
щоб усі одразу вшановували його ім’я.
але наша зима — це назавжди лютий.
це знаєш ти. і це знаю я.

це знають всі. навіть ті, хто бажав би ніколи не знати.
не пізнати життя з найчорніших його боків,
не рахувати постріли і, Боже, не рахувати втрати,
не сивіти раніше своїх років.

грудень тримає міцно спогадами, сповненими любові —
тими, що бережеш, як вигорілі старі листи.
із усіх його теперішніх автострад і колій
я не знаю куди іти і що йому принести.

я не знаю, що принесе він нам із тобою,
як нам зловити сигнали його мереж.
скільки ще буде наснаги, а з нею — болю,
я не знаю. і ти це не знаєш теж.

хочеш-не хочеш, та ця сторінка перегортається,
історія переписується і видається в ядучих томах.
тому сьогодні молися або хоча б схрещуй пальці,
бо з нами стається нова зима.
Бешкет

І знову думками на фронті,
Цигарку з сержантом курю,
І наче із ним ми не горді,
І наче я знову в строю,
Узявши до рук свого друга,
Подертий старий карабін,
А він гепа чергу й не дума,
Чи я повернуся живим.
Чи знов обійму свою доню,
Чи матір побачу стару,
Чи стяг підійметься угору,
Над містом в руїнах жаху..?
Та знову насправді у ставці,
Цигарку курю в самоті.
В руках в мене книга "Горацій",
Яку й почитати не зміг…
— до вас, генерале, я з планом!
— заходь, підколковник, мерщій.
— ми наступ почнемо наранок,
ми наступ почнем навесні!
З годину й закінчеться лютий,
Війну мій народ не програв.
Тріщать в небі постріли: "Муки!
Страшнішої муки врагам!"
І так же тікають "хоробрі",
Немовби у чорну діру…
А я то думками на фронті,
Цигарку з сержантом курю.

Антон Шаталов

Ти сяєш на сонці червоним волоссям,
Пекучим, мов лезом огненним.
Ти й далі продовжуєш гніватись вдосталь,
Для себе зробила тюремним,
Але та жага, та наснага жива,
У погляді найнеповторнім.
Ти стріли пускаєш з очей навмання,
Ті стріли у тебе коронні.
Не гнівайся серцем, душею не плач,
Забудь, розламай злі кайдани,
І бий, щоб розбить ланцюги, ланцюгами,
І щастя нарешті побач!..

Антон Шаталов

Я боюсь тебе позвати,
Приголубить, обійняти,
Страх керує зараз мною,
Заразився я ганьбою.
Ніжно, трепетно палаю,
Відчуваю, що? не знаю.
День і ніч про тебе думав,
День і ніч у мріях, грубо
Обізвався з підтишка,
Не зосталася пітьма,
Враз розвіялась погана,
Червоніє дужче рана,
Серце б’ється наче дзвін,
Ніжно думати мені,
День за днем, і ніч за ніччю,
Тихо, радісно, одвічно
Ці існують почуття,
Там де ти душа моя.
День за днем, і ніч за ніччю,
Розпускається одвічний,
Прасток, цвіте біліє,
Поки серце моє мліє.
З жару в холод, зблякло все,
Очі сяють і лице,
Раз за разом, без ридання,
Тільки вічні сподівання,
Бути разом із тобою,
Некерованим ганьбою,
З радістю та із коханням,
Най народжується рання,
Пташка власті і краси,
Буду там де будеш ти!
Антон Шаталов

Смертю на смерть, жахом на жах,
Швидко крокує небажаний крах.
Сяйво планетне, дзвінкість карет,
Чорно палає старий очерет.
Річка у клекоті гір ожива,
Жито у злато себе заплітає,
Вечором тихим у небі бува,
Зірка одвічна навіки згасає.

Шемріт пустелі, протяг ночей,
Тріумф відсвятковує в тиші Персей.
Скеля гранітна, тьмяний базальт,
Скрипом співає смерековий альт.
Місячне коло тікає у рань,
Сонячне дійство, мов жерло вулкану,
Знищує в жарі плід наших бажань,
Палить сторінки людського роману.

А нам далекі журби завивання,
Хай після смерку зоря не згаса.
Літньої спеки прийде втамування,
Бо ми пірнемо в холодні моря.
Антон Шаталов

Знайомство, що пішло у потойбічність,
мара веселки човгнувшись упала
в людському серці кровоточить рана
і день-у-день минає наша вічність,
підступливо вплітається туман
у сотні тисяч кровоточних ран,
розколупавши їх — створив калічність.

То що ж ти є? Чим є оця знедоля?
Утворена незнано уночі,
де за вікном карчать глухі сичі
і в невагомість каламутна воля
жбурляє нас на гостряки мечів,
що кров плеснувши зразу ж запеклася,
а біль ніхто не чує уночі…

Глухі, сліпі, побиті й безталанні,
човгаючи ідуть в шалений тан.
Тривожна і незнана потойбічність
у серце нам заманює туман.
Антон Шаталов