Чорно-білий рапід,
Затягнувся повільною ниткою,
Наднуарно явився
У світлі денної пори.
Безфортунно радів,
Керував я миттєвостю тихою,
І бездумно просив,
Щоб рапідом минали роки.

Ранок швидко пропав,
День злетів, ніби порох гранатовий,
Надвечір’я спустилось
І зірка засяла вгорі.
Задухмянив морфей,
Закрутивсь між залізними ґратами,
Й вітерцем розпочав,
Задувати життєві огні.

Чом повільність ота
Швидкоплинністю враз замінилася?
Чом нуарність ще досі
Не грає яскравими барвами?
Не прошу кольорів,
Що у мріях моїх не з’явилися,
Лиш прошу, щоб рапід
Загорівся огнями гранатними.
Антон Шаталов

Живи, радій, не падай духом,
Не плач, а смійся без потреби!
Нехай незгоди та халепи,
Без сліду просто пропадуть!
Живи, і пам’ятай далебі,
Що краще жити без жалю!

Ти не помреш, ти будеш жити,
Такі як ти — не помирають,
У пам’ять людям проникають,
В душі живуть після кончини.
І може там десь є той рай,
В який ти зринеш, мов комета,
Я в пеклі згину, і нехай,
Без тебе зникне жить потреба.

І хоч разом мені не бути,
Й без тебе буду погибать —
Як серце б’ється в твоїх грудях,
Я буду щастя лиш бажать.
Любов що є, вона живе,
Мене тримає й знов бентежний,
Можливо здався б я, та все ж,
Як ти живий, то й я безмежний
Антон Шаталов

Карбоновий ланцюг
Одяг собі на шию,
Під волею тривог
Сиджу на схилі я.
Чекаю мить, що стане
До неї — гину й нию.
Небажано і тоскло,
Встає душа моя.
До чого грім з салютів
І марево пісенне?
Навіщо крик бажання
Горить, немов маяк?
Я хочу жить бентежно,
Де вогник щастя скресне,
Де сил мені не стане
Тонути у морях.
Антон Шаталов

У пам’яті лишився сон,
Що сформувався безпідставно.
У нім не керував, слухняно
Я не порушував канон.
Бентежно п’яно жить було,
Сердечно важко мить жилася,
Із ним гулялося разом,
Партнер до мене підкрадався.
І заревіло чорне море!
І загула крижина мрій!
Я був затьмарений красою,
Я був із ним на самоті.
Мені так добре не було,
Як в сні отому надуявнім,
Повірив я, що на Землі,
Можливо, справджуся в коханні
І запанує верх чуттів!
Мене полюбить, що не любить,
Зверне увагу — тільки мрій,
І сон насправді все закрутить!
Антон Шаталов

Тебе я міг би полюбить,
Та не люблю,
Роса роситься не від щастя —
Від жалю.
Зеленооке місто тихих мрій,
В якім здіймаються каштани удогір,
Повір, що трохи згодом полюблю,
Й не зможу із тобою розпрощатись,
І опинюся, наче у раю —
В Зеленоокім місті тихих мрій,
Мені б здійснити з них хоча б одну.
Антон Шаталов

Хоч грім гримить, та дощ не йде,
Захмарилось моє люстерко.
І без бажань, без зайвих кред,
У серці тліє щось тихенько.
Біда не в тім, що без салютів,
Живу теперечки то я.
Біда у тім, що у тривозі,
І спокою мені нема.
Антон Шаталов

Гримить мить,
а дим димить.
Труба гудкі гудки руба.
Біда пітьма.
Піт капає, капелла,
бандура —
банда дурно виграва:
Трубач, як бачиш
шелестом веслує,
художник худо пише
шемріт мрій.
Помрій, пограй,
постій, відчуй, спинися.
Повеселися!
Селишся — лишись.
Зостатись де?
Деінде, тож питання:
а де ж те "ні"? А де ж є те що "де"?
Іде мов тінь, і грається,
Бурхливо, щось хлинуло!
А вітер мовчки гне гнітючі верби,
а дим димить
і здимілася мить.
Антон Шаталов

І знову страх забивсь об мої груди,
І знову щось зове, немов в похід.
Та хоч би як звершить свої потуги,
Та хоч би пережити долі хід.
Уява і увага рве по шматтю,
Події гуснуть й робляться мов ком,
Боюся я поваги, а нещастя,
Стає тоді, як діємо разом.
Антон Шаталов

Небеса упали.
Ще десь за мить були отама,
А нині — тут, де людська лава,
Плямує їх, і палить гнівно,
Руйнує мури у фортець,
Ми падаєм у рабське лігво,
Як відгорає перший герць.
Ах слово, можеш ти поранить
Гостріше леза б’єш у груди,
А хай тікають всі облуди,
Як дзенькниш ти об камінь грізно,
Луна іде по всі-усюди,
І пада стовп — неботримач,
І небо падає за ним,
Женуться звідти грішні люди,
Змивається їх потом грим,
А разом з гримом і талмуди,
Котрі колись собі побрали,
Небеса упали…
Антон Шаталов