Це сон, це вплив подій.
Бездушне, без життя.
Ганебний страх, як буревій,
Шугує навмання.
Прекрасне гадство, крик душі,
Страшна естетика неволі,
Мене лякають крадії,
Котрі читають думки голі.
Антон Шаталов

Чому це так приємно і нестерпно?
Любов страшна й прекрасна водночас.
Душа радіє, квітне мов веселка,
Й руйнується, молюся, щоб не згас
Той вогник, що живе в моєму серці,
Й наповнює життям багряну кров,
Згораючи, збираю попіл в жменьці,
Рождаюся із мертвого я знов,
І таким колом понад сто разів:
Вмираю й воскресаю повсякчасно.
Любов то зло, й на нього я присів —
На найдорожче у житті моїм багатство.

Антон Шаталов

Я опускаю руки, і голова схилилась,
І майже на краю стою в слідах від ран.
Легенький бриз, повітря, вода собі носилась,
Ще крок один вперед і я на дно упав.
Одразу у легенях солоно запекло,
І очі затріщали від тисячі уколів,
Зробилися прозорі, немов холодне скло,
І думка промайнула: "я точно збожеволів".
І темрява крадеться, тікає сонця світло,
Я глибше поринаю, за межі йду світів,
Незнана ейфорія, немов настало літо,
У душу залетіла, й не відчуваю біль.
Аж раптом завертілось, в конвульсіях жахаюсь,
Щось занесло мене назад на мілину,
Повітря зашарілось, легені обпікає,
І голими руками я скелю кріпку б’ю…
Отямився. Розбитий, в крові своїй лежу,
І той, хто з дна морського дістав мене, утік.
Я знову здуру схибив, я знов себе виню,
Що не зумів зламатись, що досі чую біль…
Та що ж я, не людина, що лихові корюся?
Чому своїй уяві піддався мов дитя?
Дурний, та мовлю чесно: я смерті не боюся,
Але втрачать не хочу, скалічене життя.
Антон Шаталов

І знов летять осінні горизонти,
І знов пташки здіймаються у даль.
Із найпрекраснішого твориться потворність,
А надгидке породжує кришталь.
Рікою котиться холодна міжсезоність,
А до дерев вривається морфей,
Коли зима це справжня неповторність,
То й осінню нема повторних меж.
Усе живе, а потім відлітає,
Із листям що кінчає цикл сонця,
До нас ніщо ніколи не вертає,
Як і торішнє дивовижне міжсезоння.

Антон Шаталов

Не повірю я в прощання назавжди.
Замовкаю, тож ніщо не говори,
Що було ніколи не зітре вода
Прости любове, голубко моя.

Ця розлука вже немов страшна мара,
Мої очі слізьми затуманила,
Вірю в зустріч, жду її від цього дня,
Ти моє серце, любове моя.

Скільки років, скільки зим мине від цього дня?
Їду я в далеку путь на довгії літа,
Моє серце розірвуть ті довгії літа,
Літа, позбавлені життя…

Антон Шаталов

Які ж пернаті небеса,
Мов надбурхливе чорне море,
Зове уверх, переверта,
Піднятись кличе надрухоме,
Тече з джерел у невідомість,
В прекрасне змінює потворність,
Фарбує очі, пишно грає,
Рухомим робить нерухомість,
Мене до себе повертає,
В душі народжується гордість.

Туди б мені піти аж зараз,
Злетіти, гратися буремно,
У хмарах, плавати, щораз
Пірнати в пух, а в серці щемно.
Тоді ж я буду щастя мати,
Тоді життя я проживу,
Його відчую, знищу ґрати,
Для цього саме полечу.
Антон Шаталов

Так тепло, чом у серці щемно?
Майбутнє… байдуже мені,
Горить вогнем, руйнує, терпне,
Щось невідоме у душі.
За сонцем дощ, а після зливи
Вітрує пухом дощосіч,
Та не питайте в чому річ,
Ясні для мене ті години,
Хай грає грім, гримлять салюти,
Нехай мороз тримає руки,
Та в серці лагіднім моїм
Цвіте весна, не йдуть дощі.

Нехай руйнуються щоденно,
Будинки, замки, труби й мури,
Міста великі, в серці щемно,
Не зупиню свої потуги.
Антон Шаталов

Коли здавалося: тріпоче листя,
А вітер ще сильніше дме вітрило,
Летіла дивна птаха норовливо,
І тільки шум, і тільки шум, і тільки шум.
І тихо витанцьовувало листя,
І дивно витанцьовувало листя,
Привілейовано здіймалося у вальс,
Під музику Шопена…

Дерегував розвійливо тим вітер,
І керував по-волевому ними вітер,
Динаміку утворював страшну
І тихо все закочувалось в тьму
Назад, із чого вийшло якось все:
Той вітер норовливий і Шопен.

А ти дурний, а ти нікчемний,
В минулому хоч не даремний,
Та зараз лиш пітьма.
Іди, навічно низзійди,
Не ренкарнуй, не перероджуйсь,
Подохни тихо, пропади,
Потрап у пекло й не помри,

Відчуй той біль, відчуй відплату,
Руку зневажливого ката,
Згори вогнем каральним вщент,
Тепер я хочу тільки смерть!

Антон Шаталов

Ті білі очі й цариця ночей,
Тріумфом святкують побіду,
Але так важко серце моє,
Рветься на волю, на втіху.
Що з нами буде, що з нами є,
Світу байдуже й не тяжко.
Знищити спокій, стерти мене,
Мабуть це буде на краще,
Хай же зів’яне й знов не цвіте,
Віра що вернеться пташка.

Антон Шаталов

І знову ти торкнулася мене,
Було, мов сон, мов сон,
Мов сон в якому слухав я Кармен,
А ти була немовби сам Чосон
У розквіті своїх потужних літ,
Я хочу знову підкорити пік,
Котрий ніяк в житті не підкорю,
Й однаково кого, за що люблю.

Антон Шаталов