І знову ти торкнулася мене,
Було, мов сон, мов сон,
Мов сон в якому слухав я Кармен,
А ти була немовби сам Чосон
У розквіті своїх потужних літ,
Я хочу знову підкорити пік,
Котрий ніяк в житті не підкорю,
Й однаково кого, за що люблю.
Антон Шаталов
Як побороти грудня град,
хто з нас здолає нездоланне,
щоб непримітний щастекрад
віддав тобі й мені бажанне…
…ти чула постріл, я — твій крик,
ти бачила як я тікаю,
тепер що хочеш, те й роби,
мене ніщо вже не торкає.
Антон Шаталов
Час простий і нездоланний,
Голод, холод, серця щем.
Знову зачиняю ґрати:
"Назавжди", — кричу тепер.
Що за явище негоди
Буревій та дощосніг —
Заміта у лід пороги,
В снах прокурених моїх.
Аж опісля зостається —
Пріле листя і трава.
Чую ніжний трепет серця,
Й натепер ти не моя.
Час простий і нездоланний,
Голод, холод, серця щем.
Знову зачиняю ґрати:
"Назавжди?" — Шепчу тепер.
Антон Шаталов
Село від міста не іде,
Життя вібрує ніби струни,
Повітря повнить мої груди,
А цвіт гіркої каркаде
Посох, пожовк і тихо впав,
Укривши землю настражданну,
Понад якою гасне граб,
Шпаки збивають виноград,
І де-не-де поміжхвилинно,
Мов залпом стріл
Січеться дощ,
І що було, і де було,
Не потребую ваших прощ!
Ніхто не просить вас вклоняться,
Однаково на боротьбу,
Коли впаде остання квітка,
Не треба лізти у ганьбу.
Спиніться там, де стих годинник,
Де злива й досі не іде,
Де граб не всох, де й досі кривдник,
Не знищив квітку каркаде.
Антон Шаталов
У цім житті достатньо таємниць,
А невідомість страхом нас карає
І той, хто мимобіжний — долілиць,
Ховається, і вдосталь марить Раєм,
Шукає найпотрібніше з багатств,
У відчаї то плаче, то сміється,
І не взнає, що наднайбільший скарб,
Знайдеться там, де сховок є для серця.
Та знаю я: любов кладе дорогу,
Коли у серці полум’я ущерть:
Останній враг, над ким візьмемо гору —
Здоланна, хоч незнана нами смерть.
Антон Шаталов
Вже кілька днів ідуть дощі,
Це небо плаче за країну.
Бо гинуть дочки і сини,
Війна все нищить на руїни.
Де парки й квітники були,
Тепер лиш вирви від снарядів.
Не чути більше сміх дітей,
Що на майданчиках стрибали.
Сирени виють мов вовки,
Замість птахів одні шахеди.
Лелек немає на стовпі,
І без життя стоять оселі.
Все сіре,темне і німе,
Як чорно білі кінофільми.
А небо плаче, й грім гримить,
То так кричить воно невпинно.
А на порогах із дощем,
Ридають матері й дружини.
І дивляться у далечінь,
Коли повернуться їх милі.
Не така.
Не така , як всі.
Не така, як ти, він, вона.
Одна серед мільйонів.
Одна у своєму житті.
Не така. Одна.
Із смутком і печаллю –
на самоті.
Із посмішкою і радістю –
в тишині.
Не така. Одна.
Із викарбованими ранами на сердці.
Одна.
Бо не така , як всі.
Не така , як ти , він, вона.
Не така, але хочу жити.
Не така, але хочу любити.
Не така, але хочу плакати й радіти.
Не така, але хочу обіймати.
Не така, як всі.
Одна…
В лісі – лісі темному.
На галявині одиній.
Де промінчик сонця ту галявинку грів.
Старий лис лежав і на сонці , він дрімав.
Шубка рижого лиса ,так на сонці ,
золотом сія.
Лис у подумках своїх на
тій галявині притих.
Не зверта уваги він ,на
звірят , що поруч з ним.
Зовсім старим став той лис.
На полювання немає сил.
До бабусиного саду
по ранішній росі прийду.
Сяду я під яблуню і вірш їй напишу.
Про любов її безмежну.
Про печені пиріжки і котлетки на столі.
Про стакан теплого молока.
І бабусина любов тебе
в обійми огортає.
Чую на подвір’ї гомін встав.
То дідусеві качки бабусині
квітки всі потовкли.
Гей, Настуню, ходь сюди! –
кличе дід мене скоріш.
Треба тут зайча впіймати,
бо воно тіка від мати.
Добре бути там, бо саме тут,
маленькою дитиною зростав.
Поклич і будем довго говорить.
Адже нам час прийшов ,
зустрітися знову.
У очі зазирнути ті,
що колись були дуже знайомі.
Стільки часу пройшло
знаєм ми, тільки двоє.
І через , що розлучилися ми.
Так судилося долі.
Тепер у кожного своє життя.
Свої тривоги , радості й печалі.
І ділим їх на двох , але ,
не між собою.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
