Невже я грать буду до кінця цю роль…?
Невже судьба моя була такою,
Що не буть мені другою?
Невже так був прописаний сценарій,
Що вже не дать мені життя…?
Я буду жить…
Я піду…
Не буду жить я по сюжету,
Прописаним не мною…
Сама вестиму цей сюжет!
І вибір буде переді мною!
Я проживу.
Я буду кохать і коханой буду,
І напишу сюжет свого життя.
Тітка Находа
Близькість, що захована в спогадах,
Забутих давно вже сюжетів.
І повертаєшся туди лише в мріях
Про ті кольорові фрагменти.
Їх було сотні, а може десятки,
Таких, де відчував, що живий.
Але загубилися в них всі закладки,
І відчуваєш себе знову пустим.
Так хочеться знову заглянути на хвильку
В той світ і той час, коли жилось життя.
Та мабуть ніколи до цього не звикну,
Прощатися з тим, що давало сенсу буття.
Мальовничі пейзажі та кольорові картинки
Перетворились на сіре життя.
І тільки лиш спогади залишають записки,
Про те як колись ти любив це життя.
Павло Казимиров
Мене спитали : ,,
Кого б я хотіла з минулого обійняти.?”
Залюбки я обняла б,
ту маленьку дівчинку, що з народження в мені жила.
Перед нею завинила я.
Так міцно були б мої обійми.
З більшою посмішкою дивилась би на світ я.
А потім вже в роки молодості ,
сказала б їй.
– Вибач , що покохала його.
– Вибач , що вибрала не тебе.
– Вибач, що доросле життя
зруйнувало ту дівчинку що в тобі жила.
У сильної жінки очі сумні.
І червона помада на губах,
як виклик самій собі.
Це виклик твій, ти ,
зможеш шлях цей пройти.
Від сумних ночей до
блиску в очах.
Сидітимеш біля каміна ,
ловитимеш його тепло.
А на столі чекатиме два
келиха червоного вина…
Колись з тобою рідними
хотіли стати ми.
Але можливо лиш мені це
так хотілось.
І одружились і діток маєм двох,
та рідними не стали ми з тобою.
Лиш з часом зрозуміла я , що
користався ти мною.
Коли колишнім став для мене ти,
тоді життя моє було в спокою.
Хоть тяжко як було мені і
дітям тата ,мати так хотілось.!
Та ми жили щасливо,
маленькою сім’єю.
Я марити тобою більше не буду .
Не бачу сенсу я цьому.
Сказало сердце пошепки мені.
Всі спогади з тобою ,в скриню,
на старість відкладу.
А зараз поки є ще молодою,
на літаку я в мандри полечу.
Зустріну Всесвіту красу.
Я буду насолоджуватись кожною
миттю , що життя мені дало.
Все зелене,соковите,
На дворі вирує літо,
День найдовший настає,
І до нас Купала йде.
Ніч Купальська чарівна,
Повна магії вона.
Хто очиститись бажає
Крізь багаття той стрибає.
Квіти і цілющі трави,
Всі дівчата вже збирають,
Щоб в плести їх у вінки,
Та пустити по воді.
До води біжать купатись,
Щоб здоров’ям набиратись,
Та обачність треба мати,
Щоб Русалками не стати.
На Купала повно сміху,
Танці, ігри все на втіху,
Аж до самого світання,
Скрізь тут аромат кохання.
У цю ніч сам Бог Купала ,
Всі серця хай об’єднає,
Щоб міцні ставали пари,
Як природа розквітали.
Щоб Роди ставали більші,
Урожаї все гарніше.
Слава Богові Купала,
Без усякого Івана.
Залило туманом долину,
У горах,немов у хустках.
Вповила природа те місце,
Що я ввіконвічу в рядках.
Там тиша і спокій панує,
Тремтить і бринить там вода.
І вітер там рвучко вирує
Обходить те місце біда.
Там ніжно співа над поточком,
Пісні свої нам соловей,
І хатки горбок за горбочком,
Стежки від дверей до дверей.
І золотом сяють дзвіниці
На храмах у місці осім.
І манять мов медом криниці,
Холодним нектаром своїм.
І лісу п’янка прохолода,
Панує у краю моїм.
Яка ж навкруги ладна врода
Панує там де мій дім.
я лишилась без пам’яті
про тебе
я лишилась твоїм відображенням
без зміни контурів
я лишилась без пам’яті
без натяку
лише старі фото…вони, як свідчення
що ти була
я лишилась без голосу…
так довго мовчати
я лишилась без дотику
так довго шукати
я гадала, що лишилась без тебе
і кожен раз так, ніби крила собі відтинала
нічия…моя боротьба…
я гадала, що лишилась без тебе
а я лишилась без віри
так довго…може, все час…
пробач
я маю тебе у словах, почутих ночами
почутих від тих, хто був з тобою
найближчим
я маю тебе у снах, там вимір один
маю тебе біля себе
маю тебе там, де пам’ять безсила
І чомусь так хвилюється серце,
Наче хвиля морями несеться.
Все блищить навкруги, все сіяє…
Від зорі, що на небі палає.
Закриваються віями очі,
Знову серце жіноче тріпоче…
Поцілунок повітряний лине,
Він згадає всі миті щасливі.
Наче казка чарівність відкрилась,
Він почує привіт її щирий.
Долетить імпульс серця жіночий
І нехай кров у жилах клекоче…
Вже не зможе спокійно дихнути,
Схоче голос її знов почути,
Схоче стан її обійняти,
Щоб ніколи не відпускати!
Її очі у небо дивились,
Листки клену ім’я шепотіли…
ND💗
Надія Холод
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
