ти мовчиш
не питаюсь я
не боюсь, що не знайду тебе
бо впізнаю тебе без слів
будеш там, де сонце в зеніті
десь там посередині́ світу
там, в центрі, де живеться Життя
знайду тебе без слів
аби не забути всіх сенсів
що бачив в очах
долічити до ста
замальовки на маленьких листках
аби не забути
не боюсь, що не знайду тебе
боюсь, що буду
невчасно.
Я тебе бачу. Я тебе чую
Тебе помічаю
Голодний і спраглий
Трохи чужинець
Тобі би десь притулитись
Де дім колись був, там каміння
Лишилися стіни терпіння
Де дім колись був, там чорна земля
Лишився фундамент свободи
Я тебе бачу. Я тебе чую
Прокричав про абсурдність світу цього
Загубив календар. Перекреслив всі дні
Є довге “сьогодні”
А “потім ” заховав у кишеню…
а ти малюєш білим
іншу реальність
де більше вцілілих
де слів правдивих
більше у сто крат
людей, не онімілих
від болю і втрат
а ти малюєш білим
іншу епоху
під новим фокусом
сьогодні малюєш білим
а колір будеш давати потроху
випадкові
бігли по хвилях
у шторм
у днину погожу
невпинно
минали міста
не сюди
тривожно
минали людей
не до них
ті дні минали
у втомі спинилися
десь там, до пристані прибилися
і стишились
а дому не знайшли…
невипадковими лишилися
і знову шторм, і знову хвилі…
випадкові
бігли по хвилях
у шторм
у днину погожу
невпинно
минали міста
не сюди
тривожно
минали людей
не до них
ті дні минали
у втомі спинилися
десь там, до пристані прибилися
і стишились
а дому не знайшли…
невипадковими лишилися
і знову шторм, і знову хвилі…
У темному лісі блукала душа,
стежину свою шукала.
Гомоніли пташки навкруги і
так мило співали.
Промінчики сонця крадуться
крізь ліс і манять до себе.
Яку ж вибрати стежину мені,
така гарна ще не трапила на очі.
Слухай що сердце скаже тобі –
на вухо їй вітер шепоче.
Вір тільки тому , що бачать твої очі.
Інколи красиві квітки заманять
в темні ліси, що й вибратись не зможеш.
Шукай стежину свою, впевнено йди.
Сердце підскаже…
А ви знали?
Що тиша вміє розмовляти.
І голоси у неї не чужі, а свої.
А ви знали?
Що тиша вміє теж співати.
В унісон з тобою.
А ви знали,?
Що тиша вміє теж мовчати.
І не почуєш навіть голос свій.
Дві маленькі доньки,
не встигла я дитинством,
вашим насолодитись.
Дві маленькі доньки вмить
дорослими стали.
А я? розгублено спитала я себе.
Не спішіть, я вас прошу,
мої маленькі – дорослі донечки.
З маминого гнізда ще не летіть.
Але життя сказало, вибач,
але час відпустити.
Вже стала дорослою твоя дітвора.
Прилітайте , мама на вас чекає…
Маленькі долоньки,
щасливої доньки.
До себе, до сердця пригорну.
Посмішку милу з собою
в дорогу візьму.
Її оченята – мов зіроньки в ночі,
будуть мій шлях опромінювати.
А я її маленьке життя,
буду оберігати щодня.
Маленькі долоньки,
щасливої доньки.
Для тата – то є сенс життя.
Панночка моя до мене приходила,
Нічку зоряну зі мною проводила.
А потім зникала на довго й до ночі,
Щоб не побачив зеленії очі.
Вона мене часто з розуму зводила,
А потім знову до гаю приводила.
Памʼятаю, що в таночку кружила,
Напевно вона мене приворожила.
Дівчина гарна ранком втікала,
А я все питаю, де ж та блукала?
Все просила її не шукати,
Бо не зможу таку покохати.
Чаклунка моя дівчина по ночі,
Вдивляюся я в її зоряні очі.
Не бачу там правди, не бачу спокою,
Як тільки покриє травмую росою.
Чи десь ця мавка й досі блукає,
Чи серце її ще живе і кохає?
Просив я її мене не шукати,
А ранком не можу її пригадати.
Снєгова Вікторія
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
