Розбиті коліна, біла майка, пофарбована
зеленою травою.
На очах її, на жаль, сльози далеко не радості – тяжкої печалі та болю.
Сміється вона надворі, тільки там може відчути себе собою.
Тільки там може сховатися від чергового
побою.
Років їй шість або вісім, знає тільки вузьке коло друзів.
Ляльками не грає – вони у неї відсутні.
В руках палка,
Вона краще за будь-яку зброю.
Жити на дереві – мрія нова.
Мама і тато, не чекайте вже вдома.
Бігає днями під жарким сонцем,
3 друзями, а наче сама.
В думках нав’язливо одне й те саме щодня,
Тримаючи цю палку в руках,
Мріє зрости та помститись всім і кожному,
Хто колись завдавав їй зла.
Доля зіграла ось так,
Ще одна травмована дитяча душа.
Віолета

Я ніжна троянда,
Яка впала додолу,
І не хочу підніматися.
Бо все уже набридло…
Земля-ця вся набридла,
Вода-ця вся набридла,
Світ -цей весь набрид.
Мене уже нема націй землі,
Я упала до землі,
Бо прекрасні пелюстки
мої опали…
В.З

Через бруклінський міст люди ходять,
Що з туману видніє здаля…
За їх спинами тінями бродять
Всі проблеми, що мучать щодня…

Перехід доленосних ілюзій,
Зліва-вправо, вперед і назад…
На обличчях застигла байдужість,
У фантазіях: зліт, зорепад…

А два береги їх зустрічають,
Когось з відчаєм, муки за край!
Та у душах своїх все ж шукають
Вічну мрію, що кличе у рай…

Простелився туман по проспектах,
Загадковий, ранковий Нью-Йорк…
Б’ється ритмом стук кожного серця,
Ще в надії на злет до зірок.

Мільйони думок кличуть космос,
Прокладають до Неба стежки…
Бо душа хоче жити – все просто:
Без страждань, без образ, без вини…
5.06.24 р.
Надія Холод🪽
Надія Холод

Збагніть, прошу, я нікому боляче робити не хотів,
Холодний присмак той дощу і безмежний відчаю потік.
Та я все серед вас живу, кремезних постаттю китів,
Що не так щодня роблю і чому раніше я не втік?

Збагніть одне, ніщо на світі минуле не верне,
Можливо, хтось морально вас підніме або надвечір обійме.
Та час проти нас щосили йде, хтозна як він все переверне,
Що мене в майбутньому чекає, нова графа у старезному резюме?

Збагніть, благаю, не відвертайтесь від близьких людей,
Лишень вони з тобою будуть поряд в непосильний час.
Та чого коштують слова, що лунають щиро із грудей?
Що мене на світі ще тримає, коли душа палає повсякчас?

Збагніть одне, наші секунди невпинно розчиняються в хвилинах,
Так багато справ і старість усе крокує по п’ятах.
Та життя пливе, попри те, що виливається в новинах,
Що нутром я відчуваю і хто на нас чекає в неземних портах?

by Andrew Fisher.
Andrew Fisher

Герої мають імена
Також вони мають сімʼї
Герої вмирають, але живуть в нас
Роками, віками, постійно

Не знаю коли закінчиться війна,
Не знаю який відраховано термін.
Герої вмирають не заради майна
Воїни бʼються за свою землю

І кожного дня ми збираєм на дрони
Поки стадо збирається в клубах нічних
Герої вмирають не за айфони
За людей молодих, старих і нових.

Я чув що цивільних дістала тривога
«Відмініть комендантську, я ледве терплю»
Герої вмирають для перемоги.
Герої вмирають, але навіки в строю
Микита Пєх

В документообігу розбомблених пісень
Любов за твої промені прижилась
У мене залишився тільки вересень
Щоб ти у мене наново влюбилась

Ми ніби в різних напрямках, але всеодно поруч
На мить в твоїх очах небесні тіла марять
Я тут, я поряд, я прийду на поміч
Навіть якщо ще очі не наповнені сльозами

Ти дивовижна, ти крутіше гір
В тобі заховані всі таємниці пірамід
В тобі всі віри із відомих вір
І навіть невідомих

Ти пишеш уночі мені свої секрети
Я жоден ще не записав
Твої думки заховані в наметах
У найбезлюдніших лісах

Але я знаю точно те що мені бути
З тобою поряд, як заплетений вінок
Хай як буде, але тебе я не забуду
Неначе сяйво тисячі зірок
Микита Пєх

Вона приховала записні книжки від мене
Вона не давала читати щоденник
Вона зберігала всередині себе
Простір думок відверто шалених

Вона закривала написане там
Настільки наскільки хватало їй сили
Я знав що забратись туди- пріоритетна мета
Хоч би вона мене в думки пустила

Хоч би вона всі довірила болі
Я знаю що в тобі всесвіт бореться з світом
Я бачу що ти відчуваєш неволю
Дай мені шанс побороти всі внутрішні гніти

Я знаю, мені вистачить сил,
Для тебе у мене нема перешкод
Я як тебе нікого не любив
Дай тільки шанс, тільки його.

Я обіцяю!

Микита Пєх

Серед прекрасних птиць,
На берегах п’янкого моря,
Зажурено дивившись в даль,
Сиділа моя ясноока пані.
Закутавшись у пір’я й гомін,
Вона все мріяла про нас.
Їй щебетали птиці: «Нема його, нема!»,
А та лише сльози тихесенько лила.
Гукала мати: «Ходи сюди ж, до мене доню!
Не слухай серце, донечко моя!»
А пані моя ж зовсім молода,
Вона щодня блука в рожевих мріях,
Де нам покрова батьківська дана.
І люди нам вже не наказ,
Де не ховаюсь я у тіні і не кажу,
Що краще буде так.
У світі тім, її рожевім й осяйнім,
Ми лиш одні, затихли люди,
Птахи лиш дзвінко гомонять.
ElizaLoiren

Я знаю, тобі це не пригадати,
Та я зроблю все, щоб ти не забула.
У неба правди годі й питати,
Вистачить того, що ти обманула.

Я так тримав тебе в серці своєму,
В теплі ліжка, в згадках людей.
Ти пішла залишивши в моєму
Розумі сотні відкритих дверей.

Та я зроблю все, щоб ти не забула,
Коли твій вагон обминав ліхтарі,
Я біг вражений стрілою Амура
Й так зупинилося серце в мені.

Ти мене вдарила, вбила й засипала,
Землею із старого кладовища.
Та одного ти точно не мислила,
Що я відроджуся із попелища.

Тепер я знайшов тебе в сотнях вагонів,
Дістав із відблисків ліхтарів.
Тепер то ти в моєму полоні,
Відпустити тебе я б не зумів.

Нехай ти будеш моєю у казці,
Нехай моє серце твоє до кінця.
Я божеволію, я в лихорадці,
Як муза в руках у свого творця.
Вікторія Снєгова

Увага! Оголошено повітряну тривогу!
Усі мерщій прямуйте в укриття!
Моє дитя лягає на підлогу,
Щоб вберегти своє життя.

Тому, що там десь на чужині
Живе диктатор, словом КАТ.
Він зруйнував, ох, не одній родині,
Майбутнє й називає себе брат.

Простягує нам руку миру
І всіх рятує, тільки від життя.
Одного дня в чиюсь квартиру
Летить ракета, ППО. Ура! Збиття!

Цієї ночі діти спали на підлозі.
Матусі всі молитви промовля.
А тато десь в окопі і тривозі.
Мріє все ж побачить своє немовля.
Анастасія Зажицька