колись стояв нагорі козак з пулею в плечі з права дивиться а по селу проходить мрак люди ходять мов в них траур а то не траур то біда пройшло вже років то багато але змінилося що мало стоїть воєнний вже на полі навколо хлопці всі у крові так що ви робите то люди хіба це вартує того пролитих сліз тих матерів які ріднесеньких дітей згубили на цій кривавій війні
Вікторія

Ось вчора, ніби було
мирне небо, а зараз б’ємся
проти ворогів .
Там в дома матір проливає
сльози, а ти стоїш і не кинеш побратимів
у біді .
Ти обіцяв….повернутись додому, а тут приїхав у труні .
Прикрив собою побратима,
а сам загинув на війні ….
Герої не вмирають а залишається в серцях
Каріна

Марі, такий красивий і великий
красується усім живим,
та стоїть роздроблений, убитий,
і на рану сипить сіль.
Статуї усе стоять,
не зважаючи на всі ракети,
вікна й сцени там горять,
й повкрадані усі предмети.
Уполю, мій милий,
ти тримайся, як можеш,
театр твій пошкоджений,
та побувати на виставі я так мрію,
й душа рветься, й серце пріє.
Юлія Карпо

Часто мене повідають думки,
«Не просто так на мене глядять ці зірки»,
та хотіла б я зробити так,
щоб не дивились вони ніяк.
Ніяк не дивились, просто відвернулись,
Щоб небо від мене відчепилось,
щоб земля мене лишилась,
щоб забули про існування моє,
сонце, море і озера.
Щоб шукаючи мене не озирались,
та oчей моїх не видивлялись,
щоб в годину сьому,
щоб в тяжку гору,
не лились усі ті сльози,
було б усе як тоді,
пару років тому.
Юлія Карпо

подаруй мені, Люцифере,
всю красу земної сфери,
всю ту ласку і турботу,
від людей мого народу.

Щоб кохали вороги,
щоб приносили дари,
щоб була солодка я,
як шматочок пирога.

Поплачуся я з тобою
рівномірною ціною,
як виконаєш мрію,
віддати душу я зумію.

Та віддамось ми у кохання,
привабливості гри,
ти і я – зла самозвання,
до певної пори.

Будем править разом,
поки не зведуть нас дні останні,
доки не скину з трону раптом,
та королеви не візьму призвання.

Юлія Карпо

ви – кохання музичне моє,
як небо красне, що після бурі
стомлено мене зустрічає,
як невдача в смутні часи буває,
як кожен осколок серця,
як та мадам з авеню,
як те слово з серця рветься,
коли ж до тиші дзвоню,
та її імʼя промовляю,
весною, що перепише мою долю,
коли награється моєю грою,
та запустить кнопку «самознищення»
Юлія Карпо

гидкий вечір в приємній компанії,
ти у колі моїх друзів веселих,
що п’ють один за одним шампанського келих
та це не значить, що ти одна,
лише з тобою говорю я.
Вони лише шум на фоні твого голосу,
такого ж гарного як і ти,
твої очі знову ворожать мене,
до тебе знову мушу я йти.
Повернусь, буває до когось,
і знову погляд твій сумний,
ти боїшся, що залишишся одна,
хоч і знаєш, що я вірний тип,
колись зазнала я твою появу серед класу,
на самоті, сиділа ти.
та це не повід тебе недооцінювати,
адже ти стала частиною моєю душі.
Хоч і це все мої мрії,
що станеш єдиним коханням мого життя,
що буду кохати тебе до смертоносного полум‘я.
Колись розлучить нас лише убивство моє,
власне, зроблене ж моїми руками,
та кеижку тримаючи в долонях,
забереш її у мене, скажеш: «Твоє — значить моє».
Зазвичай, як і з серцем ти зробила моїм..
Юлія Карпо

і знову я корова,
і знову я тупа,
як завжди тупа у мене мова,
і при серйозній розмові вони відступа.

все я, лиш вони святі,
а я просто раб,
у тілі й в крові,
й без душі, як брат.

я, я, я
свиня, свиня, свиня,
тупа, тупа, тупа
плакса, плакса, плакса.

чому плачу не знаю,
та ллються сльози рікою,
кожен день коли просинаюсь,
й не хочу бути собою.

йому нудно, а я лиш іграшка,
йому всеодно коли я й де,
та не будь я душніла така,
вся сімʼя душу мою дере.

о, боже, чому мені не вісімнадцять,
жила б окремо,
не просивши крізь сором гривень двадцять,
але ж ні, поки вбʼюсь ждемо.

може й дійсно забратись,
попрощатись із небом й надічкою,
чому б ножем не скористатись,
та кров моя поллється потічкою.

Юлія Карпо

так плине день і
йдуть дощі та…
що ж робити все-таки мені?
ненавиджу чи обожнюю?

як бачу я тебе
плачу й сміюсь …
та сумно все ж мені
чому без тебе я незнаю

члму ми розійтися мали?
хоч і любили й поважали,
були ми як вогонь й вода,
все ж схожими були ми того дня

кожну хвилину
й кожну мить
буду любить тебе
всю ніч
marraava

Я б ненавидіти хотіла,
Щоб аж стирати піт з долонь,
Та божевілля така сила,
Що все ж тримає осторонь.

Я мов кришталь, замерзла ззовні,
Не розпалити жар в мені,
Той, хто траплявся в пастку безодні,
Той залишився б в стороні.

Я просто стала як усі ви,
Усі дорослі – близнюки.
Усі одне багно місили,
Ми божевільні на віки.

Дитяча посмішка погасла,
Кришталі стиснули серця.
Тепер ненавидіти – щастя,
Воно додасть румʼянь лиця.

Я не потрапила у казку,
У мріях бути краще всіх.
У Біблії пихатість – пастка.
Єдиний несвідомий гріх.

Вікторія