А яскраві вогні попелисті,
Пробуджують велич тисяч мірів,
Дерева стоять геть давно вже не в листі,
Відчули вони всю велич вітрів.

Розквітлий барвінок у натовпі жита,
Прогнувся під величчю власних думок,
Чи знайдеться місце для мене у світа,
Того, що породжує сотні казок?

Того, що тримає величні Карпати,
І Чорне море, що бʼється в поріг.
Чи вміють люди насправді кохати?
Чи сильніша любов за тисячі криг?
Вікторія Снєгова

Ні, ти не ворог, ти постріл у скроні,
Холості патрони летіли у бік,
Я потру геть замерзлі долоні
І збагну, що вже пройшов рік.

Ні, ти не біль, ти ком в горлі,
Ти піт холодний на шкірі моїй.
Я поїду на пошуки кращої долі,
Тепер цьому принаймі радій.

Ні, ти не струм, ти стукіт у мізках,
Я пригнічена сенсом своїх почуттів.
Знову відчула пониження тиску.
Знову застрягла я між життів.
Вікторія Снєгова

Я спалила памʼять про тебе,
Я палила і в день і вночі.
Я тепер ніби сонце для неба,
Я тепер ніби тління в печі.

Я тікала від тебе далеко,
Та завжди поверталася знов.
Я мов птаха, якій так не легко,
Проти шторму летіти на зло.

Я спалила про тебе всі вірші,
Я рвала одяг, що пахне тобою.
Я сиділа пуста на узбіччі,
Я зітліла не ставши собою.

Я спалила ту згадку про вірність,
І про щирість і сміх і … любов.
Моє серце пізнало ту бідність,
Що не можна пізнати разом.

Я спалила себе на узбіччі,
Я горіла не раз і не два,
Я тепер мов мольберт для величчя,
Та порожня моя голова.

Снєгова Вікторія

Світає сонце і ранок тихий,
Вітав на крилах із жаху.
Здавалось, що скінчилось лихо,
Що вже забутий смак страху.

Здавалось, кат пройшов вже мимо,
А все ще стиснуті вуста.
Здавалось, що весна красиво,
Перевдягнула із лахміть міста.

І сірий попіл, що кружляє,
Повз тебе не пройде, не пролетить,
Здається, між руїн блукає,
Надія, що мала би зігріть.

Та продрогші до кісток віднині,
Сиділи на горищі своїх мрій.
Стікає памʼять краплями по спині,
Ніби 100 років в вирі цих подій.

Здається, що війна позаду,
І знову ми реанімовані життям.
Здається десь дають пораду,
Порадьте, як дать волю почуттям.
Вікторія Снєгова

Я ненавиджу ненавидіти вірші,
Що писала про тебе без тями.
Сльози, що протривала ще гірші,
Бо не залишили навіть плями.

Я ненавиджу ходити дорогами,
Що вели, аж кружляли до тебе.
А тепер вони стали ворогами,
Що мов свідки здіймають до неба.

Я ненавиджу боятися втечі,
А ще більше – зустрітися в очі.
Я давно зібрала всі речі,
З мене сміється хто схоче.

Я ненавиджу памʼяті пастку,
Що як мігрень після бурі.
Я забула мораль тої казки,
Що малює фарба на мурі.

Я ненавиджу спогад про тебе,
Ніби пляма на серці, що тліє.
Я ненавиджу злитись на себе,
Хоч на людях удаю, що радію.

Я ненавиджу ненавидіти зустріч,
І картати до скону не хочу.
Ти все ще тут, ти поруч,
Так ненавиджу я твої очі.

Вікторія Снєгова

В цьому місті залиті дощами,
Ліхтарі світили лиш тіням.
Тут сховалась любов під плащами,
Без довіри цим дивним створінням.

І промокші, шукали ми світла,
Та його тут немає й не треба,
На узбіччях дороги розквітла,
Згадка всім жаданого неба.

Пролітали дні, мов пташини,
За горизонт мерщій ховаючись.
Клубком вчились дрібні стежини,
Одна з одною не вітаючись.

І вихід один – божевілля.
Бо дороги тут такі самі.
Вкриті грудами із каміння,
Що давно розмите дощами.

Я шукаю виходу з міста,
Все ще стримую розум у тямі.
Мені як і іншим затісно,
В цій чужій, захованій ямі.

Божеволіти буду повільно,
Із тінями у танці кружляти.
Із птахами розкуто і вільно,
Буду світла у бурю шукати.

Якщо це мене урятує,
Не ховатимусь я під плащами,
Може щось ще в місті здивує,
Може сонце всміхнеться з дощами.
Вікторія Снєгова

Коли нема відчуттів – усвідомлюєш це,
То з верхніх куточків несвідомого
Приходить вона – не весела, не сумна,
Звуть її – пані Вина.
Катівниця моєї в’язниці,
Приходить вона одна,
Як крейдою по дошці,
Як різкою по ножці,
Ниє моя душа.

Ртуть

Картина, що ніколи мене не покине:
Я стою біля дому, а сніг кружля навкруги.
Мов мала, безпорадна, самотня дитина,
Що чужі жебручи оббива пороги.

Я стою і зітхаю, так надія уперта
Утікає від мене, як краплина з чола.
Я ніколи не була так шалено відверта,
Та зима монолог із вітрів почала.

А ліхтар мигає, бадьорить і не знає,
Що стою і тремтіти мені до пізна.
Він не бачить й не чує як серце страждає,
Як землю чекає кохана весна.

Я зітхаю і картина імпресій навіки
Закарбована в памʼяті вузлами дріт.
А ліхтар все жбурляє закохані білки,
Зима є швиденько замітає мій слід.

Вікторія Снєгова

Вірус змінює мозок,
Корона завдала удару.
Пора позбутись казок,
Поглянути в очі кошмару.

Живем і не бачимо істини,
А вона у жилах курсує.
Хіба страшний світу вірус,
Коли «людина» існує.

Нас раптом корона уразила
І ворог з високої вежі,
Його там доля образила
І пару мільйонів в мережі.

Вакцина не подіяла, шкода.
Тепер ми всі під прицілом.
Ракета зірвалась, тривога!
А ми все ще тут цілі.

Корона не в жилах, на чолі.
От наша пандемія часу.
Шукаємо іншої долі –
Загострення нової фази.

І хто про нас тут подбає?
Навколо одні незнайомці.
Чули там ⬆️ марсіанин блукає,
Шукаючи кращого сонця.
Вікторія Снєгова

Я був перед нею лише монументом,
Стояв без душі, без кохання думок.
Я був перед нею таким простим смертним,
Таким, що ховає свій біль у пісок.

Я був перед нею лиш тінню створіння,
Схований величчям її почуттів.
Я був не вартий її очей тління.
Я був, я просто був між життів…
Вікторія Снєгова