Безумовно красивий мій кат,
Рве частини живої душі.
Розділяє їх як демократ
І будує кордони межі.

Той межі за яку я пройду,
Як залишусь у нього в пітьмі.
Той межі, що по тонкому льду,
Обриває кохання в мені.

Безумовно дбайливий мій кат,
Він голубить до серця свого,
Нашпиговане кільцями ґрат.
Я самотня, немає нікого.

Безумовно нещасний мій кат, Скільки сердець у ніг потрощив.
І постійно під натиском Ватт,
Скільки б я не писала віршів…
Вікторія Снєгова

Як багато слів промовляють вуста,
В них сенсу менше ніж краплин на чолі.
Ми проходимо в памʼяті різні міста,
Але правду знаходимо лиш у собі.

Ми відкриті до світу, хоч не варті його,
Зачаровані образи метафоричних прикрас.
Не збагну я ніколи сенсу цього,
Лиш в памʼяті злість та смуток образ.

Не пишаюсь я величчю власних думок,
Червонію від лестощів, все що змогла.
Але буду боротись с полоном казок,
Щоб цю біль я пережила,
пережила …
Вікторія Снєгова

У спогадах тихих,
В промоклому серці,
Знайду я іскринку,
Хай знову забʼється.

Змочу керосином,
Щоб більше палало.
Щоб спогади гинули,
Але не вмирали.
Вікторія Снєгова

Ні, не плач, все минеться,
Вийде сонце і знову отримаєш шанс.
Шанс почати як заманеться,
Шанс, що небо послухає нас.

Ні, не бійся, то виклики долі,
Хіба хтось не знає про них?
Знаю, боляче, на рану як солі.
Знаю, що часом тягне на гріх.

Ні, не сердься, ми всі просто пташки,
Що загубились у вирі життя.
Божевільні, тендітні комашки,
Що чекають свого каяття.

Ні, не йди, тобі є що сказати.
Ти така божевільна й сумна.
Знаєш, буде твій час політати,
Просто настане ще справжня весна.
Вікторія Снєгова

Я зламала свій розум об тебе,
Я зламалась, хоча була сталь.
Я мов блискавка ясного неба,
Що із серця зліпила кришталь.

Розтягнула свій мозок на струни,
Розкидала по глибоким морям.
Тепер кити сповнені суму,
Тепер грають на лірі з життям.

Руйнувала свідомість мов казку,
Дописала те, що забрав.
Ти у мене шанс на поразку,
Шанс надії, що з грохотом впав.

Я розбила серце в акорди.
Ритм, що бʼється, то хіт понад час.
І поклала думки я на ноти.
Ноти, що заворожують вас.
Вікторія Снєгова

Я думки проганяю у пекло,
Я топлю їх у бездні мовчання.
Може з ними б впорався дехто,
Хто дає їм привід віщання.

Не піду я в полон добровільно,
І нехай підсвідомість регоче.
Я губити їх буду повільно,
Коли серце відчути захоче.

Відчуття не підвладні, я знаю,
Проте я не здаюся, я вперта.
Більше вже я не пробачаю,
Тепер я назавжди відверта.

Я думки закопаю у полі,
Щоб раптово не дістати із ями,
Ненавиджу я відчаю й болю,
А кохаю я аж до нестями.

Вікторія Снєгова

Розбиті надії, мовчання у гніві.
Ти ж не розумієш, що значить війна.
Нема порятунку ні в сні, ні у вірі.
Випита чаша терпіння до дна.

Ще вчора ви бігали разом по квіти,
А завтра труна його йде до землі.
На світ не народяться його діти.
Це розриває серце мені.

Найкращих забрали відразу до себе,
Сльози падають не дарма.
Я вже не зможу забути про тебе,
Навіть коли закінчиться війна.
Вікторія Снєгова

У прірви розвіяних ілюзій,
Вже закінчилось місце для нових.
Серед почуттів родин і друзів,
Є й ті, що розчаровують святих.

Все залишилось тут у прірви часу.
Викинуті щиросердні почуття.
Хто ж їх пізнає з такої маси,
Так і залишені на цвинтарі життя.

І лише раз раптово пригадають,
На смертному одрі впаде сльоза.
Навряд чи їх попробачають,
Та розцвіте у спогадах краса.

І людина каючись розкаже,
Як їй шкода за великий гріх.
– А почуття – ілюзія, -вона скаже.
Та лиш вони є спадщина усіх.

Вікторія Снєгова

Я людина із плоті і крові,
Незалежно від чужих почуттів.
Я людина не власної волі,
Я залежна від погодних вітрів.

Я людина, то м’ясо і кості,
Що зникають під тиском років.
Я людина, я сповнена злості,
Я одна із мільйонів життів.

Я людина, нічого не варта,
Моя воля підвладна жалю.
Я людина, про що моя правда?
Коли я нічому не навчу.

Я людина – це більше ніж треба.
Коли Всесвіт згорає до тла,
Я людина, а наша потреба
Бути з тим з ким доля звела.
Вікторія Снєгова

Ще раз скажи мені, що ти чуєш,
Коли пісня пташок летить з вишини?
Прошу опиши мені, що малюєш, коли лежимо з тобою в тишині.

В розмовах без слів я тебе обіймаю.
Ти чуєш, стук серце повільніше б’є.
Скажи, що мені ти пообіцяєш
Вернутись додому як сонце зійде.

Як сонце омиє теплом своїм ниви,
А ліс вже не буде лякати дітей. Пройде понад степом багряная злива,
Полʼються пісні славні серед людей.

А досі лежати нам серед дороги, Мовчати і думати коли ж то буде. Коли омиє річка пороги,
Коли на тут танк ворожий знайде.
Вікторія Снєгова