Живут люди на планете земля
Разные у них мысли а история одна
Зачем путину война?
Зачем старому человеку недать дожить людям веку?
Или делать из ниво калеку?
История империя подумать может каждый человек
Но правда в том что думать надо нэ о том
Веть после жизни человека дух рождается на веки
У духа память остаётся а тэла больше не вернётся
Зачем путину воевать
Потом жалеть и отвечать?
Зачем солдату умерать патом желэть и вспоминать ?
А может лидер страны огромной
Нэвэрет в мир потусторонний?
Служитель злу я так Эво назву…
Василь

Рабів до раю не пускають…

Рабів до раю не пускають,
Там тільки вільних душ земля.
Що кайдани свої зривають,
Летять до світла і тепла.

Звільнися від важких кайданів,
Залиш неволю і страхи.
Бо лиш тоді в небесній брамі
Знайдеш ти вічності шляхи.

Той хто в неволі проживає,
Той раю істини не знає.
Лиш вільний дух там спочиває,
Де воля гріє, як весна.

Тож знищи пута, що тримають,
Сміливо вийди на бій тьми.
Рабів до раю не пускають,
Бо рай для тих, хто став людьми.

Рабів до раю не пускають,
Там місце тих, хто любить світ.
Тож вільним стань, і в серці має
Жити любов, як вічний цвіт.

Рабів до раю не пускають,
Бо тільки вільні входять в рай.
Коли кайдани з серця зняти,
То дух здійметься в небокрай.

Невільним небо не відкрите,
Вони в тенетах злих думок.
Для них надія загубилась,
Але на волі кожен крок.

Рабів до раю не пускають,
Лише хоробрі йдуть туди.
Вони свободи шлях обрали,
Звільнившись від земних тривог.

Рабів до раю не пускають,
І хай запам’ятає світ:
Свобода — скарб, що душу гріє,
В ній правда, щастя, в ній любов.

Хто раз відчув її полегкість,
Вже не повернеться назад.
Лиш вільні духом, чисті серцем
Знайдуть у раї справжній лад.

Літвішко Таміла
Таміла

Промінчик сонця у вікні.
Щебече птаха – ель для серця.
В якій, скажіть мені, війні
Хохол кацапу сипав перця?

Дощить природа, сінокос
І пісні мовою Тараса.
Там небокрай – сталевий трос.
За ним орди московській маса.

Це небо з нами весь наш шлях.
Ми з ворогом не наодинці.
Для труни ворога є цвях.
Ми все здолаєм, Українці!

Шиганов Юрій

Здається, добре там, де нас нема…

Здається, добре там, де нас нема,
Де сонце м’яко сипле нам проміння з неба,
Де вітер шепче тихо про дива,
І не тривожать будні нас потреби.

Там ріки ніжно сріблом мерехтять,
Ліси казкові розчиняють віти,
І птахи в синім небі там летять,
І мрії наші починають жити.

Здається, там спокійні ритми снів,
Де кожен день приносить радісну новину,
Де вітер ніжно гладить крила мрій,
І світ весь дихає в гармонії і мирі.

Але, можливо, цей омріяний наш рай
Завжди лишається в уяві нашій.
Бо щастя справжнє там, де рідний край,
Де ми живемо з серденьком невпинним.

Літвішко Таміла
Таміла

А ворог лютує, він вже скаженіє.
Путін своє військо на Харків погнав.
Не думає він, своєю дурною башкою.
Що дорогу на Харків йому не здолать.
Усі ці кацапи поляжуть на полі.
БТРи і танки у вогні погорять.
Бо наші герої не дозволять ніколи,
Щоб, безмозглі кацапи, по Харкову могли погулять.
Та і харківчани у нас всі не промах.
Не пустять кацапів вони на поріг.
Лупитимуть їх, як тих гнид на собаці,
І під жопу пинька, у слід ще дадуть.
Вони думали що зайдуть у Харків бистренько.
Унітази й стіралки мерщій заберуть.
Бо виросла уся русьня на болоті.
Й поняття не мають як люди у світі живуть.
Як бистро прийшли ви до нас у домівку,
Так бистро й до дому лупонете усі.
Бо ми вас роздавимо як тараканів,
Тож ноги на плечі і до путіна всі.

Тетяна

І знову фото, знову чорна стрічка

І знову мерехтить та сама свічка
Знов покинули і знов сама
Пробач, тебе я теж не вберегла
І скільки вас таких ще буде?
Пробачте, докричатись так і не змогла.
Та скільки нас кричить від болю
Бо ми всі тут тримаємось за волю
Бо ми ж незламні і нас не подолати
Та тільки я не знаю саме де?
Де та краплинка що нас всіх тримає
Чому вона не хоче підрости
Щоб вистачило всім , нема й кому відповісти.
Де ж ті про кого ми молились кожну мить
До кого ми кричали , зупиніть
Та нас і не почують. То все дарма.
Ми вже все зрозуміли. Нас нема.
Немає тих хто почина життя
Закінчує його ось тут й відходить в небуття .
Воїни та берегині роду.
На захисті вільного народу
Стоячи лягають , лягаючи стоять
Під мирним небом вони всі вже сплять
Чекайте і мене, прийду і я до вас.
Цього не оминути , треба тільки час.
Ми тут ще трішки все владнаємо й прийдемо.
І вас усіх ми скоро обіймемо
І знову я побачу вас.
Ви почекайте потрібен тільки час.
І там я знову побачу рідні руки.
І знов відчую той солодкий аромат.
Не відчувати більше тої муки .
Я обіцяю , я не повернусь назад.
Я буду поруч як тоді , коли нас роз’єднали
Коли ми про те горе ще не знали.
І ти і наші всі брати, ми будем як тоді
Радісні , щасливі, а головне …живі!
Марічева Катерина

Чим є народ, що зникає
Під керівництвом мразот?
Ким є той Бог, що пускає
Тих козлів в наш огород?

Це деволюція, отче!
Нема ніяких богів,
Нема моралі і тощо
У цих пихатих жлобів.
Бариги в автомобілях,
Ботокс в губах і ліфах.

Хлопець на фронті загинув –
Як прикро, де мій піджак,
Піду ридати у телік,
Буду давити на страх.

Я буду далі пиздіти
І пиздити на трупах.
Я буду в ламбо сидіти
І думати о жінках,
Що мусять нам народити
Нових, здорових вояк.

Така моралька є, діти,
У цих простих вовкулак.
Людина може так жити,
Людині все йде на смак.
Olex.

Сонце скоро заходить
Та вже навколо лиш одна темрява.
Видно силует, що ходить в плащі.
Сонце зайшло, виходить місяць.
Непростий місяць – кровавий.
Кров’ю налитий – це відображення поля.
Під ногами не грязь, а кров.
Все окроплено.
Місяць кров’ю налитий освітив все навколо червоним світлом.
В плащі чорному по полю ходить.
В сумку бездонну душі ложить.
Не розбираючись – усі душі косить та збирає в сумку.
Сонце сходить та світла нема.
Нема світла на проклятому полі бо
Іван (Червоний Привид)

Весна

А на дворі вже весна
Все так пахне та щекоче.
Та ти,
Ти лише така одна.
Але чомусь сумна,
Заплакані твої очі.
Та це не твоя вина,
Серденько кохати хоче.
Та подарувала тобі доля його,
А за ним біль,страждання,смуток.

Не засмучуйся ,крихітко!
Ти скоро його забудеш
Колір очей не згадаєш,
Та вже не приголубиш.
Не потрібна ти йому.
Він в ігри грать з тобою хоче,
Тут мовою кохання й не клекоче🙆🏼‍♀️

А на дворі вже весна
Та ти така смішна,
Проста,
Як небо чиста твоя душа.

А ти як ангел
Саме це його так зачепило.
Милість твоя ,
Тут ні в чому не винна.
Приходив тільки щоб рани свої залічить,
Ти ж ангел ,завжди допоможеш.

Та тебе уже нема.
Замість листів-пустота.
Ангела його нема.
На душі пустота..
В пошуках він до тепер,
Морально він давно помер.
Вікторія Вікторівна