Нічого не залишилось, навіть дармовіса.
Пам’ятаю лише картоплю та яблука, такі червоні.
Ми визирали разом с сонцем, з півдня, з-під лісу
И ти перед нами сяяло, як на долоні.
Ми завжди обіцяли зупиниться наступного разу,
Коли не поспішатимемо до родичів у село

Але кожного разу заважала якась зараза,
То хтось захворів, то шлях восені розвезло.
Нічого не залишилось, але, мов з чарунки
Виймаю спогади про яблука та Донець,
Про червоні троянди, подарунки, пакунки…
Себто про все, що давно пішло нанівець.
То все ж було під травневим легідом щастя,
У якому ми майже ніколи не зупинялися.
Маленьке місто с наруччями Донца на зап’ясті,
Справжнє щастя, якого не дочекалися.

Олена Вікман

“Та вже помовч” – шепочу я янгелу на плечі,
Тому, що праворуч й завжди натякає на вирій
“Я чула. Я слухаю. Я розумію. Мовчи,
Або ще приманиш лиха. Ти гарний, ти щірий,
Але помовч, доки чогось не трапилось. Буде добре,
Якщо ти тихесенько, навшпиньках – до гаю,
Повз усіх боягузів, усіх байдужих, усіх хоробрих,
Повз тіх, хто буде жити й тіх, хто вже помирає.
“Яла, таре, кажи вже!” – це я янгелу на плечі,
Тому що ліворуч, тому, що чорніше крука,
“Кажи вже, що може статися, не мовчи.
Краще знати, бо неодмінно якась подлюка
Чогось наробить. То ж, розповідай, не мовчи!”
Так і йду до вечірньої зупинки трамвая.
“Помовч. Кажи. Цить обидва!” У кущах хрущі
Бо травень… Але навіть травневе раптово згорає.

Олена Вікман