Шелест лісу змушує замовкнути
І замислитись,
Яка красива природа дика створена тут Богом.

Я стою на узбережжі,
Переді мною річка велика,
Там, десь на глибині, плавають качки,
А десь в очеретах співають очеретяні птахи.

І добре тут мені,
Тут тихо і мирно,
Тут не чути голосу війни.

Тут спів пташиний,
Що розслабляє краще музики сучасної, тут душа співає: "Слава Богу навіки!".
Тут немає суєти, поспіху і нічого марного.
Тут життя повільно йде, і грає своїми унікальними лісовими барвами.
Вікторія

Там де цвітуть маки
Там лилася кров
За вільну Україну
За рідну Батьківщину
Там лилася кров

Скільки життів втрачено
Скільки буде втрачено
Щоб Україна жила б в спокої?
Щоб ніколи ворог
На землю нашу не ступав
Щоб ніколи ворог
Кордону українського не переступав?

Цвітуть маки,сонце грає
Хрести три високі
В землі стоять
Три прапори синьо-жовті
В небі майорять

Розквітне й забуяне маків поле
Закінчиться війна
Заграє синє небо
Та буде мир і спокій
Рожева Панна

Моя ти дівчино слухняна, яка ж ти мила і проста..чи поведінка та яскрава? Чи ти доросла вже така?
Така красива, незрівнянна..немов криниця у лісах
А твої очі – як та хмара, що в мить відтягує мій страх!
Ти наче сонце в моїх снах, що темряву ту розганяє
Ти моє щастя зберігаєш
Моя красива й незрівнянна..
Юлія

У світі холоду і зим блукав лиш бард.
Блукав один, блукав у пошуку життя,
Шукав того, про що не раз благав ці кляті небеса.
І серце виривалося з грудей:
Він шукав її, шукав ту найкращу із людей.
І вітер печалі мене не спинив —
Я йшов все далі крізь холод і біль, забувши моралі.
Тумани образ були на шляху,
Я йшов в невідомість, лиш відчував нестерпну жагу.
Та криги лишають у думках рубці…
Ні, я йтиму вперед, стиснувши старого блокнота в руці.
Він буде ступати щоденно роками,
Тільки б милуватися нею ночами.
Під зоряним небом, якось в пітьмі,
Зірками був вишитий образ, мов ниткою на полотні.
Все, як уявляв,
Як у багряних світанках
Бездумно портрет кохання свого малював.
Тепер вже поета було не спинити:
Що духу він біг, щоб в котре долю змінити.
Бард біг по тонкому льду із криком:
"Чекай, зачекай ще трішки, я йду!"
Застиг у очах міраж,
Це був образ,
Це був мій персонаж.
Я гнався ще дужче по кризі озер,
Таємний образ вже вправі дістався печер.
Бард впав бездиханно — він вперше почув в грудях біль.
Женучись за коханням, не помітив, як постарів.
Рачки добрався автор до скель
При тліючій свічці у нУ світі холоду і зим блукав лиш бард.
Блукав один, блукав у пошуку життя,
Шукав того, про що не раз благав ці кляті небеса.
І серце виривалося з грудей:
Він шукав її, шукав ту найкращу із людей.
І вітер печалі мене не спинив —
Я йшов все далі крізь холод і біль, забувши моралі.
Тумани образ були на шляху,
Я йшов в невідомість, лиш відчував нестерпну жагу.
Та криги лишають у думках рубці…
Ні, я йтиму вперед, стиснувши старого блокнота в руці.
Він буде ступати щоденно роками,
Тільки б милуватися нею ночами.
Під зоряним небом, якось в пітьмі,
Зірками був вишитий образ, мов ниткою на полотні.
Все, як уявляв,
Як у багряних світанках
Бездумно портрет кохання свого малював.
Тепер вже поета було не спинити:
Що духу він біг, щоб в котре долю змінити.
Бард біг по тонкому льду із криком:
"Чекай, зачекай ще трішки, я йду!"
Застиг у очах міраж,
Це був образ,
Це був мій персонаж.
Я гнався ще дужче по кризі озер,
Таємний образ вже вправі дістався печер.
Бард впав бездиханно — він вперше почув в грудях біль.
Женучись за коханням, не помітив, як постарів.
Рачки добрався автор до скель
При тліючій свічці у надрах печер.
Він не вірив,
Прочитавши сотні любовних історій із книг,
Помре на одинці тут, серед криг.
І біль, й печалі, і мета —
Це лиш тенета.
Така історія убогого поетаадрах печер.
Він не вірив,
Прочитавши сотні любовних історій із книг,
Помре на одинці тут, серед криг.
І біль, й печалі, і мета —
Це лиш тенета.
Така історія убогого поета…
Віктор

У День народження відомої людини
Мені наснився дуже дивний сон,
Що робили смішні світлини
На мій старенький Redmi телефон.
Ми корчили гримаси, як маленькі,
Сміялись, веселились, чаювали,
Вели цікаві життєві теревеньки,
Неначе добре одна одну знали.
Роки різниці, десятиліття, цілі епохи.
Мені – за тридцять, їй – дев’яносто два.
Та це не шкодило розмові ані трохи.
Самі собою знаходились слова…
І як же не хотілось прокидатись.
Ще б трішечки поспати солоденько.
Хто зна, чи зможу так поспілкуватись
Я коли-небудь з Ліною Костенко…
Ірина Гаркава

Усе зафарбовано сірою фарбою,
Не маємо місяця й дати…
Та світ майорить різними барвами
Озирнись! Очі здатні згадати.
Спочатку ти їх прикриваєш,
Як від палючого сонця.
Провину чомусь відчуваєш,
Ховаєш сльозу у долонці,
Що інші цього не бачать,
А хтось не побачить ніколи.
А може весна нас втішає
Такою красою довкола?
Ірина Гаркава

Чому не існує ін’єкцій для щастя?
Ні, ну а правда, чому?
Буває, хтось ляпне щось, наче "здрасті"
І зовсім не соромно за те йому.
А ти ніч не спиш, переживаєш,
Крутишся-вертишся у ліжку своїм,
У голові ті слова повертаєшся…
А ті, хто сказали? Та байдуже їм!
От якби мати ці щасливі уколи,
То, може, люди добрішими стали б,
Боляче іншим не робили б ніколи,
Своїх половинок міцніше кохали б.
В ще, щоб вакцину від підлості мати.
Ну якщо прийдуть друзі у гості,
Будуть так солодко в очі сміятись,
Позаочі захлинатись від заздрості й злості.
Та щодо ліків є новини невтішні.
Їх не купити у жодній аптеці.
А поки ми будемо вдавати "найліпших" –
Нічого хорошо нам не вернеться!
Ірина Гаркава

Наші воїни завзяті, уміють все вони робить.
І танцюють з автоматом, і рашистів добре б’ють.
І співають у окопах, під прицілом у русні.
Але тільки чуть піднялися, так русню ту й рознесли.
А іще вони уміють, усих звірів обучать,
В нашій арміїї воюють і котята, і зайчата,
Поросята і лисята, важко всих перечислять.
Бо уміють наші хлопці усих звірів підбирать.
Їде воїн на машині, за кермом із ним сидить,
Чи більчого, чи кабанчик,
А він учить їх водить.
Бо в нашій армії потрібно,щоб уміли все робить.
Ой які ж ви хлопці браві.
Не пропаде у вас ніщо.
Навіть мишій й ті солдати,
Вже обучені давно.
Все що бігає, літає, навіть повза по землі.
Наші воїни обучать, не сумнівайтеся у цім.
Тільки просимо вас люди,
Хто чим може, нашим хлопцям допоможіть.
Дай же Бог вам всим здоров’я.
І удачу нехай пошле.
Щоб війна бистріш скінчилась.
І солдат до дому вже прийде.

Тетяна

Не плач
Чуєш,не плач.
Не плач коли ти це читаєш і не плач тоді коли ти це слухаєш.Не плач!
Плаче той хто вже мертвий
А ти це читаєш,тому ти живий.Не плач.
Риба не плаче коли тоне
Небо не плаче коли блискавка б’є
Плаче той,хто зробити нічого не встиг
А ти ще можеш створити те,те що ти хотів.
Агов,чуєш?
Це мають почути всі.
Старі,молоді і діти і діди.
Плакати не треба коли хтось помер,
Відпусти його,хай він вже долитить.
Плач тоді коли не встиг і помер нікому не потрібен.
А ти живий,тому не плач,і іди роби,роби,роби
Бо ти живий
Живі не плачуть,
Плачуть ті хто вже нічого зробити не може і зрозумів він що програв життя.
Ворог не плаче коли вбиває
Кіт не плаче коли пташку їсть
Тому не плач, а живи
Живи а не виживай.
І пам’ятай-не плач, не плач, не плач.

Роман Мезенцов

І хвилює уяву
Краєвиди небесної синяви,
Пустельні міражі,
Де босий по гарячому піску.
Де легкий бриз з хвилею п’янить,
Де зелені, квіткові пагорби
Де земля обітована?
Де чекає мене – забута природа,
Десь у загубленій глушині,
Де місце для злиденної свободи!
Де немає місця – грошам, владі
Світу метушні.
Де звуть лише зірки
За межі космічної краси.
І на останок,
Відкрию я вам свою таємницю:
Місце це – із схованок моєї душі.
Мудра Анастасія