Мої мрії, мої страждання,
Як спритно ви мене провели,
Одне мерехтіння від Вас,
Один дотик до Вас,
І я вже в дорозі!
Біжу я до вас не знаючи користі,
В надії щастя знайти,
Хочу я плисти за Амазонкою,
Хочу ступати по чумацькому шляху,
Хочу втекти від усіх туди,
Де збирають у полі колоски,
Хочу туди,
Де немає звичної рутини.
І як завжди, є одне «але»,
У тому, що це лише мрії.
Анастасія Мудра

я кохала віршами,
кохала словами, реченнями та словосполученнями.
якщо я хоч колись присвятила тобі вірш,
знай, що я кохала тебе по справжньому.

я кохала тебе тими короткими рядками.
такими справжніми, чесними, щирими.
в кожному рядку описувала все що відчуваю,
та що ж не могла б сказати прямо в очі тобі.

я не звусь поетесою, чи відомою особою.
та й не знаю чи колись нею стану,
але твоя постать, така автентична й цікава,
залишиться тут навіки, в цих рядках.

я пишу тільки для того,
щоб знати, що я відчуваю.
що хочу від життя, і від людей.
мої вірші цікаві, правда,
але не кожному дано зрозуміти їх сенс.
Ася Вівʼєн

Самотній бог у вічності блукав
У безкінечній праці життя він розміняв.
Та довго мріяв у душі..
Створить живий і власний світ!

Спочатку був лиш морок безкінечний,
Ніщо не поривалось до буття.
Та бог раптово рінув в безкінечність, туди кудись у забуття,
Як зірка та, що у чорнильній бутності мерця.

З його думок зродилися яскраві зорі,
Галактики і сонце вирува.
І всі планети летячи у боки все зроста, зроста, зроста,
Це все "життя" очима без душі він спогляда.

Прогримів його гучний та грізний голос:
"Хай буде світло і життя навколо!"
І світ навколо, наповнили барва і краса,
Заквітли луки, засіялись ліса.

Але ж чого так гірко і так сумно,
А так.. Він у своєму світі зовсім сам.
Для кого він творив оцю красу безумну?
Та хто розділить з ним всю радість і оцей от шрам?

Якщо не знаєте, то доля божества сумна і вічна:
Блукати світом власним, та пустим.
Бо хто то є? Істота то безсмертна!
Для неї час не має ліку літ, а ось..

Людина ж тлінна й ефемерна, живе для нього всього мить.
Тому ж той бог у вічності безмежній на власний світ самотньо спогляда…
І дума, що не кращі ті гаї, оті степи та луки, які
Так довго він плекав і вирізав.

Самотність – ось його життя і доля!
Хоч скільки він чудес не створить там.
Безмежна туга ллється наче на ізгоя,
І гірку він даремність відчува.

Невже дарма він цей прекрасний світ зліпив?
Невже ніхто не зрозуміє величі трудів?
Невже приречений самотньо на віки
Блукать у цього всесвіту просторах?..

І неймовірним болем запеклось його єство,
Безмежний світ, прекрасний та… Нічийний!
І от звідтоді самотність супутником йому постала,
Звідколи він зродився з порожнечі…

Тож доля божества – це довга і самотня справа.
Ні з ким не розділить тобі її принади.
Лише отам в безодні вічності снувати,
Немов самотня зірка у просторах всезагади.
Трикутник

Завтра на ранок буде сніданок-
Кава, варення, тостИ
Сонце тихенько освітить твій ганок,
Вийдеш зажмурена ти.

Підеш по стежці не спішной ходою
Ще додивляючись сон,
Ноги помочишь холодной росою
Вітер торкне твій скрон.

Спогади здавлюють шось у грудях
Всі про життя твоє
Сумно потроху, але на людях
Обличчя спокійне й живе.

Наше життя не завжди радість
Кожному є свій час
В душу не треба пускати слабість
Щоб вогник в тобі не загас.

Все, що нас не вбиває, робить
Трохи сильніше нас
І, безумовно, майбутьнє манить
І з цього у нас каркас.

Будуть в житті ще ранкові зорі,
Буде вечірня тиш,
Очі навпроти глибинно-прозорі
Коли ти тихенько спиш.

Одже , на ранок буде сніданок!
Кава, варення й тостИ
Стукіт ритмовий твоїх філіжанок,
Ще будеш щасливою ти…

26.09.2022р.
Котельніков Олександр

Ой у "Березовому гаю"
У ліжку зовсім сам лежу
Вечірня тиш кругом вісить
І час біжить, біжить, біжить
Думками повна голова,
Кружляють за чолом слова
Їх треба міцно ухопить
Розставить, склеїть, прикріпить
Вони як пензлі у маляра,
Як інструменти у тесляра
Описують рентген душі
Яка сховалася в тиші
Для чого душу турбувать?
Закрити очі, лягти спать
Розбудить хай ранковий птах
Який співатиме в гілках
По колу зранку все піде
Зросте, розквітне, опаде
Такий закон у нас життя
Колись пірнемо в небуття
Але на завтра, відчуваю
Прокинусь у "Березовому гаю".

Котельніков Олександр

Навколо стільки різних облич,
Та вони всі для мене – чужі.
Байдужі погляди, очі без душі,
Неначе глухі до любові.

Хотів би сховатись, втекти,
Від гамору і юрби схоронитись.
Боюсь до інших я підійти,
Щоб потім не довелось ревіти.

Невпевність та страх дуже довго гризуть,
І так люди завдають болю…
Тож краще самому мені все ж таки жить,
Ніж потім так гірко пожалкувать в долю.

Але ж не можна насправді, так собі жить!
Сидячи тут один, сам.
Потрібно силу в собі відглядіть,
Щоб подолати свій отой шрам.

Відкритись для чогось нового,
Довірити душу комусь.
Збагнути, що у світі існує,
Ще люди, яких не боюсь!

Лиш тоді я зміг зрозуміти,
Наповнивши серце своє.
Що, якщо почну з людьми я дружити,
То забуду про суспільство гниле.
Трикутник

Якщо живеш ти в Україні,
То мову вивчи ти її.
Якщо не хочеш вчити мову,
То грош ціна тоді тобі.
Якщо живеш ти у Канаді,
Чи у Амереці живеш.
То ти вивчаєш їхню мову.
Бо без мови, ти там пропадеш.
Чому ж тоді ти не вивчаєш,
Цю мову рідную свою.
Яку тобі твоя матуся,
Впитала ще у дитинстві з молоком.
Сидять ще люди у Верховній Раді.
Тай в радах на місцях сидять
У держустановах наших також
І мимлять ту русню свою.
Отямтесь люди, ми в Україні!
Удома можете хоч і на китайській розмовлять.
Але коли виходете між люди,
То будьте добрі, на рідній мові,
На українській мові говоріть.
Тетяна

У молитві схиляю коліна
Щиро й слізно тебе я молю
Рятуй, Боже, мою Україну
На колінах стою і прошу…
Зглянся ,Господи, сильний й могучий
На всі наші і села й міста
На маленькі ці радісні діти
Що не бачили зовсім життя
Зглянся, Боже .на люд наш стражденний
На сиріт і вдовиць, і на тих
Що в окопах із ранку до ночі
Не кидають позицій своїх …
Нехай наша країна могутня
Знайде милість у твоїх очах
Віднайти для всіх спокій і волю
Щирим серцем прошу тебе я!
Нехай буде все так ,як раніше
Мир і спокій у завтрашнім дні
Щоб спокійно лягли і вставали
Не горіла країна в вогні …
Нехай мати синів виглядає
Із доріг не кривавих таких
Де не вижити благословляє
А на добрі і радісні дні
Щоб життя молоде наших дочок
Не в окопах було і в страху
Рятуй, Боже ,мою Україну
І всю людність стражденну Твою
Людмила

За горою поле маками покрито
Може це не маки – воїни лежать
Що життя віддали за країну – матір?
Й далі на сторожі тут вони стоять
Може це не маки ,а кров молодая
Яка проливалась на святій землі
Є таких багато ,що й ніхто не знає
На якому полі , де вони..й чиї..
Сотні тут, напевно ,може і ще більше
Скільки болю й горя місце це несе
Так що навіть сонце за хмарою стало
Й скоса поглядає на поле сумне
Поле це все квітне і надалі буде
Ранки зустрічати й місяця красу
Тільки не побачать вже цього солдати
Що останнім бачили, – це лише війну
Людмила

Чому не існує ін’єкцій для щастя?
Ні, ну а правда, чому?
Буває, хтось ляпне щось, наче "здрасті"
І зовсім не соромно за те йому.
А ти ніч не спиш, переживаєш,
Крутишся-вертишся у ліжку своїм,
У голові ті слова повертаєшся…
А ті, хто сказали? Та байдуже їм!
От якби мати ці щасливі уколи,
То, може, люди добрішими стали б,
Боляче іншим не робили б ніколи,
Своїх половинок міцніше кохали б.
В ще, щоб вакцину від підлості мати.
Ну якщо прийдуть друзі у гості,
Будуть так солодко в очі сміятись,
Позаочі захлинатись від заздрості й злості.
Та щодо ліків є новини невтішні.
Їх не купити у жодній аптеці.
А поки ми будемо вдавати "найліпших" –
Нічого хорошо нам не вернеться!
Ірина Гаркава