початок з нуля
наш почався із дна
ми впали туди
куди і словами
не сміли ходити
нам здалось, ми зникли
на тисячу літ
ми прожили кінець
аби знов до початку вернутись
початок з нуля
ми відштовхнулись від дна
ми були готові літати
мені снилась сьогодні
твоя́ самота
на краю нашого міста
я бачив, як вона танцювала
під сяйвом місяця
на повному видиху
і так до знемоги
до глибокої темряви
мені снилась сьогодні
твоя самота
я знаю, то була вона
я вже її бачив
я голос її не забув
я її обіймав
мені снилась
твоя́ самота
я сьогодні тримався
на відстані…
проросту Любов’ю
в тобі́
корінням залишусь
на просторах твоєї душі
проросту
в тобі́ Вірою
глибоко, під шкірою
проросту
в тобі́ Силою
буде тобі другим диханням
проросту
в тобі́ Волею
стане тобі зброєю
проросту любов’ю
в тобі́
стане твоєю сутністю…
gdybym mógł
zatrzymaj czas!
Poczułbym się znowu
dotyk naszych serc.
Nasze oddechy zgodne.
Od dotyku naszych rąk,
na skórze mrówek.
Gdybym mógł zatrzymać czas!
Chciałbym zobaczyć ogień
miłość w naszych oczach
gdybym tylko mógł
zatrzymaj czas!
Якби я могла ,
зупинити час!
Я б ще раз відчула,
дотики наших сердець.
Наше дихання в унісон.
Як від дотиків наших рук,
по шкірі мурахи.
Якби я могла ,зупинити час!
Я б хотіла по бачити вогонь
кохання в наших очах.
Якби я тільки могла,
зупинити час!
О тихі верби,
Що золотом шепочуть із туманів,
У безтурботті вбралися в коралі
І світ мені поламаний відкрили,
Дали чесноти, виплекали крила
Й на них тепер несуся відурання.
Ті тихі верби
В безвісті стояли і соловей
Із піснею своєю
Жахасний страх від мене відганяли,
І тільки листя падало з дерев,
З високих до небес міцних дерев,
Що силою своєю заряджали.
Та й нині я стою у верболозі,
Понад яким ріка стрімка тече
Із гір в діброви, з лісу на рівнини
Та й водоспадом йде з тремких кичер.
Нема в уяві й в дійсності хвилини,
Котру тепер оспівую рядками,
Затягуються незатяжні рани,
Й рождаються собою всякі рими,
Тож гімн красі пестливо написався
Тим тихим вербам, річці, солов’ю,
Кичерам і застиглому гаю
І знову в голові я промовляю:
О тихі верби…
Коли надворі сильний вітер,
А у роті смак граніту,
Згадую себе бува,
І обов’язок не тліти.
Мати право вийти в простір,
Нескінченно грати в кості,
Не ненавидіти мозок,
Не приймати гостів.
Пам’ятати старість дому,
Забувать сімейне коло,
Ворогів різати болем,
Не ходити кволим.
Викинуть усі папери,
Говорити: "До холери!"
Загубити гіркі ліки
Та забути про манери.
І нестерпно так хотіти,
Доки гинуть світла квіти,
Буду мати тільки тіло
І обов’язок не тліти.
Lee Lilium
Синьо-жовтий- це колір величної нації.
Це -колір волі, справедливості й свободи.
Це – колір мужніх та відважних.
Це -колір мудрих й легендарних.
Синьо-жовтий – це про сильних духом й витривалих.
Колір гімну нашої країни.
Від Карпат й по Чорне море він єднає нашу Батьківщину.
Він є наш оберіг та наша гордість.
Синьо-жовтий – це колір Героїв Крут на Небесної сотні.
Це колір Азовсталі, що десь там під зорями.
Колір тих, кого нічим не здолаєш і не змориш.
Це колір віршів Шевченка, Українки, Стуса й Симоненка.
Це колір сміливих ЗСУ та невтомних волонтерів.
Синьо -жовтий – це колір нашої Перемоги!
Синьо -жовтий це колір українського дому.
Руслана
Я лиш малесенька пилинка від піщинки,
Серед усіх галактик світових…
Я невидимкою десь можу розчинитись,
І розчепитись серед атомів усіх…
Я, як краплина з дощової хмари…
Тисячоліттями лилася із Небес,
І фантастичні, невідомі далі
Знов колообігом вертали до чудес.
А може десь я проліском зростала!?
І проривалася крізь кригу снігову…
Поки душа у просторі літала,
В далекім космосі, я маю там Зорю!
Та, про одне я знаю достеменно –
Куди б не занесло мене життя,
Тебе й мене – нас знають поіменно!
Ми витвір всьго всесвіту Творця!
ND💗
Надія Холод
Я відчуваю тяжкість на душі,
Я відчуваю цей біль.
Як тьма окутує мене,
Мою душу невинну.
А хочу я лише любові,
Яка буде йти від людей.
А хочу я лише обіймів,
Теплих, ласкавих днів.
Відчував я спустошеність,
Та тепер ніщо не відчуваю.
Тьма окутала мене,
Мою грішну душу.
А хочу я лише ізоляції,
Де буду лише я один.
Але все одно хочу обійми,
Від дорогої мені людини.
Давно вже не відчував я тяжкості на душі,
Давно вже не бачив я весняної краси.
Ніхто не знає, що темрява душу мою покорила.
Ніхто не знав, та не бачив сліз моїх нічних.
А хочу я лише одного:
Щоб в моєму житті були лілії.
А хочу я лише одного:
Янгольської та невинної дівочої краси.
Шлях мій вічний,
Окутаний темрявою.
Серед мільярд листків,
З дерев опаду лише я.
Едвард Ессен
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
