Хто встановив на землі скрізь кордони?
Щоб їх перетнути, треба бити поклони
"Кому і навіщо?" – питаєте ви
Якби я те знав, то вже б зміг перейти.
Країн так багато на світі моїм
Я кожну сприймав би, як свій рідний дім
Якби народився і жив там весь час,
То я запросив би до себе всіх вас
Отож, в Україні вся моя рідня
І це головний сенс, мого тут буття.
невідомий автор
Бандура Анастасія Олегівна

Сиджу у Львові і "мєчтаю",
Як я додому вирушаю.
Недовподоби атмосфера
Чужого міста-мільйонера.
Змішався ввесь циганський колорит,
Тут українська ідентичність,
має явний дефіцит.
В основі кава, шоколад, архітектура,
За цим усім стоїть львів’яна справжнього натура.
В очікуванні дива від поїздки,
Краще піду на курси ілюзіоністки.
невідомий автор
Бандура Анастасія Олегівна

За вікнами дощ.
Ще кілька годин тому
телефон забринів,
вхідне повідомлення :
"Через прокляту війну ми втратили їх,
невинних чистих дітей".
Це просто дитяча лікарня,
де дітки жили із надією
в світле майбутнє ,
а більше нема уже їх.
В своїй пропаганді ті вбивці напишуть:
воєнний об’єкт .
Це просто дитяча лікарня !
Перепрошую,що це за брєд?
На ваших руках стільки крові :
І Буча,і Київ,й Херсон,
І Харків,І Львів, І Ізюм.
Мільйони і тисячі закатованих,
сотні й десятки загиблих ,
що в мить в небеса відлетіли ,
щоб ангелами стати для своїх близьких .
і знову нещаснії діти ,
щось схоже було в 22-м:
Маріуполь, пологовий, матусі з дітьми
тікають від цієї проклятої війни.
За що ці страшнії муки
маленькі ці сонечка терплять?
Ви вкрали у них дитинство ,
й їх уже не повернуть.
Та щоб ви згоріли, прокляті чорти!
За кожну дитину, за кожну тварину,
за кожного захисника ,
за світле майбутнє рідної України
Наші герої стоять до кінця.
Андріана Онищук(Marynetty)

Вона обожнює писати вірші,
вони торкаються її душі,
й лікують рани іншим непомітні,
все заживає легко у серці.
Вона обожнює читати,
і слухать музику також.
Вино часом собі дозволить,
або солодке щось посмакувати ,
а хто ж їй заборонить.
Ти щось скажи лише ,отож…
Парфуми любить з ароматом квітів,
улюблена прикраса то браслет,
прогулянки у парку,то мов ліки,
коли писать рядки уже немає меж.
Обожнює дивитися кумедні фільми,
читати книги про любов,
у яку не вірить.
Обожнює сидіти уночі,
бо то її душевная пора,
лиш там сам спокій,
всі вже сплять.
А ще вона занадто добра,
любить всіх.
Тих навіть,хто розтопче душу,
хоча топтати душу – гріх.
Та душа – то темний ліс, який
нікому невідомий,
за все відплата є на світі цім.
Обожнює вона і літо, й осінь
часто в депресії вона впада.
Але всі звикли вже до неї,
вона для обраних лише- вона
Андріана Онищук(Marynetty)

Так буває в літню пору
Сонце проміння нам посилає,
Теплотою своєю нас зігріває…
Тиша навкруги.
Тільки вітер лютий -,
Гне три тополі,
Та листячко до долу.
А над вербою, та над водою…
Біда за бідою,
Вітер холодом віє,
Тихо стоїть
Червона калина,
Гіркой сльозою …
Втомилась Україна,
Як шипшина важко
Відає свої плоди -,
Но устоїть Україна,
Як і до нині…
Вона підійметься,
На свої вершини.
Настане , щаслива година,
Буде завжди на висоті
Останє гроно , відасть
Червоная калина.
Радощів і болю:
Усміхнеться Україна -,
Буде добрая година.
Заспіваєм пісні чарівні…
Про червоную калину,
Ми відбудуєм Україну -,
Посадимо червоную калину.
Намалюєм , що розмите,
Що забуте, аби Україні –
З калиною бути…
Раз назавжди,
У своєму житті.
Все кругом зацвіте-,
Прилетять журавлі,
Красиві та милі-,
До рідної землі.
Зустрінем любе літо
І наші квіти, чарівні,
Золотої весни.
Піднімем Україну,
І посадим -,
Червоную калину,
Нашої весни,
Раз і на завжди…
У своєму житті,
Назавжди –
без війни.
,

АРИНА ЭРНЕСТ

Розум спинився раптом зопрілий
сили ще є, я все можу здолать
ну добре, не все, але ж йоп твою мать
що за хвороба мене оповила
не хочу ні сість ні встать

Руки за звичаєм мацають радо
реміства знаряддя, шукають задач
робом серйозним забрать у свідомості м’яч
не помічати уважне і мертве свічадо
спинись, уже матч..

Зіграний, ти у фіналі змагання
дітям до сорока заборонений вхід
математично описаний зоряних крихт дивовижний політ
гарантує надійно твій подих і слово останнє
стулені, але не міцно, двері похмурих воріт

Ще можуть буть роки попереду й навіть багато
і все, що з цим зв’язано буде, такий собі приз
хочеться змісту в житті, та от фізики нежиттєлюбний каприз
не передбачив в законах природи такої константи
зроблю собі стейк, це цікаво й корисно і вборонить від сліз.

Вадим

А він лише пробач, та я не вмію
Вона йому весь світ, а він пробач
Ось це ціна тих усіх невдач
Пробач, я не любив, бо я не вмію
Ми сподіваємось завжди, що нас достатньо
Ми сподіваємось, у нас у всіх є шанс
Ми сподіваємось, потрібен лише час
Ми, певно, сподіваємось занадто
Він їй пізніше, вона йому чекаю
Він їй гудок, вона йому дзвінки
Вона йому сльоза, а він терпи
Він їй «нестерпно», вона шепоче «знаю»
Вічні зрадники реальності й кохання
Навʼязані захоплення й партнери
Ми пережили безлюбовні ери
І перейшли в епоху сподівання

Isa

вчорашній день… йду в’ялою ходою…
нестерпна спека… втома від тривог…
бадилля із чуприною рудою
в небесній кузні викував Стрибог…
і на дорозі… ближче до узбіччя…
проштовхуючись тільцем крізь шпаринку,
до неба ввись тягнулося обличчя
малої куцоногої рослинки…
душевні струни… мовби струни альта,
бо стало так блаженно й променисто:
яскрава квітка із лещат асфальту
всміхалася до мене урочисто…
і де вона взяла’ отої сили,
що й на своє життя не нарікала?…
крихка, мініатюрна і красива,
гарячу скатертину прикрашала…
бо знала:
сяде колесо небесне,
осунеться вечерішня бузковість
й тоді вона ошпареним стебельцем
зануритися у ро’сяну вологість…
і знов… і знов… і все перетерпіти…
і вірити – пекельний час мине…
чи ж то не диво, що дрібненька квітка
навчила не здаватися…мене?..

04.07.22
Інна Кондратюк