Красное солнце уходит в закат
Чтоб отдохнуть,остудиться
Буд-то торопиться в море фрегат
В бухту свою возвратиться
Небо над ним золотилось вином
И по краям разливалось
Солнце последним усталым лучом
Нежно деревьев касалось
И горизонт заалел,запылал
Буд-то жар- птица явилась
Солнце устроив на небе пожар
За горизонт закатилось
Я свой восторг не могу удержать
Пью,не могу ним напиться
Вместе с душею лечу на закат
Буд-то его я частица…
Tana

Цю біль забути не можливо.
Кричати сил уже нема .
Вже муки ті страшні твої скінчились .
А я не вірю , що тебе нема.
Мені здається , ти прийдеш до мене .
Обіймеш , і скажеш : я прийшла .
А я промовлю : я так чекала тебе нене ,
щоб сказать тобі оці слова .
Вибач , що не слухала тебе бувало .
Іграшки не складала на місця .
І так рідко я тобі казала мамо ,
що люблю тебе більше життя .
Я , ніколи не забуду тебе мамо .
Твою посмішку і руки теплі ті ,
які завжди прикривали мої рани ,
які наносили мені усі .
Це тільки сон , ти до мене вже не прийдеш.
Ти пішла у кращий світ.
Тож частіше мені снися нене.
Щоб відчути тепло рук твоїх.
Настя

Верховні сили чинили суд,
Над тими, кому знайомий душевний бруд,
Ангели правосуддя кружляли й літали,
Над тими кому ще вироку не дали,
Тільки їм одне зрозуміло: Бог усіх судить справедливо,
Ні одній чистій душі він пекла не надав,
Ні одній брудній душі він рай не показав,
Так і чекали люди суд,
Крізь страх весь люд
Мав стати перед Богом справедливим
І в останнє покаятися щиро,
А хто каятись не хотів –
За дияволом він вмить летів,
Так і чекали люди суду,
Адже не минули душевного бруду…
Діжак Тетяна Михайлівна

Вірш «Несправедливість»

Є у світі, річ така,
Несправедливість, зветься вона.
Є вона навіть в коханні,
Бо той, в кого закохані ми,
Нас не люблять вони взагалі.

А тих, хто нас любить насправді,
То ми втрачаємо їх, не вбачаючи з ними нашого щастя.
Не знаючи їхньої любові, і ласки,
Не бачучи кохання в їхній душі.

Була – й буде на жаль,
Несправедливість у світі жити,
І не втекти від неї, на жаль,
Й неможливо її уже вбити..
Марія

Тополя зеленим , листячком шумлять,
Сонечко вечірнеє сідає
І місяц в далині сіяє.
Браття в неволі , говорять між собою…
Зішла над горою:
Зоря вечірня моя,
Та у неволі, стоїть Україна моя,
Стоїть над водою
Де чайки літають-
І видно луги, гаї і поля…
Стоїть степ , широкій золотий,
Вся в його в красі земля.
Стоїть причароване маками поле,
Квітнуть квіти чарівні:
В далині над явором, Та над водою…
Стоїть червоная калина,
Пишається вона, незламній Україні.
І ключ журавлів
Проліта над водою,
Треба боротися браття-
За кращую долю.
За єдину Україну,
Та землю свою.
Нас не здолати ,
Будем вірити…
Ми в СВЯТО !
Більш не буде ворогів.
В смертний час неволі,
Забудем ми життя сумне-
Забудем сльози і печалі,
Життя безжалісне гірке.
Україну незламну ,
Землю нашу Святу –
Ми не забудемо ні коли.
Нашу любу Україну…
Ми не відамо ні кому.
Повернуться додому, дочкі і сини –
Не будуть більш на чужині,
А на своїй , Святій землі.
Хай буде завжди Україна !
Хай буде Перемога !
СЛАВА ТОБІ , МОЯ УКРАЇНО !
Хай буде Мир і спокій,
На нашій всій землі.

АРИНА ЭРНЕСТ

А над небом засяє зірка ясна, настане чудовая весна…
Проміння заблистить –
Любе сонечко зігріє ,
Вітер рясно землю вкриє :
Наш вишневий цвіт !
По горах, по долах пролетить,
Струмочкі веселі пробіжать –
Птахи різні прилетять,
В саду соловей співа…
Стане тепло і затишно
Бог пішле щасливу долю…
Без болю і журби –
Гарний сонячний день засяє !
Але уже без війни.
Но на весні, чудовій, раній…
Здобуде Україна , Перемогу !
Зацвіте білим цвітом калина !
І вишневий , пахучий цвіт пролетить !
Прийдуть додому , дочкі і сини…
Сядуть біля калини рясної,
Біля своєї хатини.
Заспівають пісню разом,
Для своєї родини, для своєї сімї.
Пісню гарну , чарівну !
Про закінчену війну.
Де буде Перемога !
Та щаслива доля.
Для незламной України !
Для своєї родини,
Та нашої ненькі землі.

АРИНА ЭРНЕСТ

сонце, хмари, небокрай
Прощай
зорі, місяць, шелест гаю
Одну тебе лишаю
У тихім морі та німому горі
Звуки дивні вигравали, то чарівні твої вуста співали
Така проста, та неосяжна
Близька, а недосяжна
Смерті мовчазної провідник
Життя веселого провісник
І вся ця нескінченність порівнянь
Присвячена одній єдиній
Звуть її … Мадам
Олександр

Не втомлюсь я ніколи від Неба!..
Так чарує мій погляд блакить…
Задивлюся у Вись, бо потреба…
Нескінченна, життєва мить…

Нехай хмари мій біль забирають,
Рани серця зцілИть бірюза…
Нічні зорі хай вічністю сяють!
О, вселенське, безмежне життя…

Я не хочу на щось нарікати,
Розгорнулися крила мої!..
Новий день поспішу зустрічати,
Хочу жити, літати, як в сні…

У попутного вітру на гребні –
Я полину, як птаха в лісах.
Розлітаються біди на щепні!
Вільно дихаю, щезнув весь страх!

Я в блакить задивлюсь, бо потреба,
Хай єство окриляє краса…
Рясний дощ поливає із Неба,
Хай розкриється навстіж душа!
15.07.2024 р.
Надія Холод
Надія Холод