Осінній сніг

Перший сніг наче перше кохання,
Випаде швидко – швидко розтане.
Блиском незайманим сяє у вічі,
Та як цнота, все ж зникає навічно.

Ніжних сніжинок пух лебединий,
Змінює раптом в кульбаби жоржини.
Вкутує ватою все на обійсті,
Ще не опавші на дереві листя.

Борошном встеле дахи і покрівлі,
Кучмами всядеться зверху на ринві.
Бджолами крутиться в небі осіннім,
Ще від недавна прозорім і синім.

Білою ковдрою поле вкриває,
Хоч, не надовго, але він не знає.
Гадки не має, що буде відлига,
Зійде водою – зостанеться крига.

Ранком поглянеш – за вікнами сіро,
А ще учора усе було білим!
Ти не сумуй, що зійшов він водою,
Випаде справжній, але вже зимою.

Памятка российскому солдату

Умри солдат, умри державы ради,
Ты слишком, друг, переоцениваешь жизнь,
Из неё выдернись, как листик из тетради,
Но обязательно сначала помолись.
Когда лежишь ты раненый на поле,
И знаешь точно, что тебя не заберут,
Спокойно душу свою выпусти на волю,
Лишь для молитвы задержись на пять минут.
Тебя оставили друзья и сослуживцы,
А сверху кружит ненавистный чёрный дрон,
Прижми с молитвою гранату прямо к сердцу,
Уж лучше смерть, чем вражеский полон.
И ты не бойся, что себя лишаешь жизни,
Да и какой была по правде жизнь твоя?
А смерть от всех грехов тебя очистит,
Ведь умираешь ты державы нашей для.
Ты не один, таких как ты десятки,
А может сотни, всех не сосчитать,
Но государству сэкономишь ты порядком,
Оставшись где-то там себе лежать.
Поступок твой совсем не суицидный,
Живот кладёшь за други за своя,
Да и не будет тебе в общем то, обидно,
Сегодня просто очередь твоя.
Свой автомат возьми рукою твёрдой,
На дуло подбородком навались,
Пусть палец твой на спусковом крючке не дрогнет,
Но обязательно сначала помолись.
Умри, солдат, умри стране на радость,
Ты слишком, брат, недооцениваешь смерть,
Ведь жизнь по существу, такая гадость,
Оставь навек её шальную круговерть.

Гуска і чорний лебідь

Одного разу фермер на базарі,
Придбав собі маленьке гусеня.
Перетворилося на обійсті у господаря,
В дорослу гуску, з часом те маля.
Жилося птасі, як за пазухою в Бога,
Займала персональний у хліві куток.
Сухенько, чисто, прибрана підлога,
Не те, що у задрипаних качок.
Ходила, як та пава по подвір’ї,
Дивилася на всіх із висоти.
Любила своє гарне, чисте пір’я,
По довгу не виходила з води.
Згинала струнку шию горделиво,
Сичала, як заходив в неї бзик.
Півні і кури кланялися шанобливо,
І навіть поважав її індик.
Та й апетит був гарний у гусині,
Незмінно наїдалася «від пуза».
Без перебору споживала всі рослини,
А особливо полюбляла кукурудзу!
Її з дитинства приучили гарно їсти,
Давали все смачненьке, саме краще.
В боку болить і вже нема як сісти!
Та все ж казали: – Ану їж, ледаще!
Коли ж не було сил уже ковтати,
Тоді господар власноручно годував.
На руки брав і через рот дзьобатий,
Зерно прямісінько в горлянку засипав.
Що дня вона на зустріч сподівалась,
Коли приходив – серце завмирало.
І час від часу, навіть, їй здавалось,
Що світу цілого для них буде замало.
Він був для неї наче красне сонце,
Те, що танцює в неба на краю.
А може янголом і дивним охоронцем,
В її казковім гусячім раю…
І ось, одним чудовим літнім ранком,
Вона зустріла у хліві свого кумира.
Та ніс він у руках не збіжжя в оберемку,
А гостру і наточену сокиру.
З’явився чорний лебідь, начеб то нізвідки,
Й розкрив над гускою свої крила.
Не знала, бідолаха, що з її печінки,
Виходить з часом гарна фуагра.