Та ні – «все добре»
Крізь біль, слова летіли з уст моїх
Коли душа тяжіє за минулим,
Коли немає вороття.

Я в поезію ринаю,
І відповідь знайти
Я в римах намагаюсь,
Та марно в них тону

Коли доля, мрії поглинає
І стіни у вʼязницю обернулись,
Там світло вже не виникає…
Та темряви всередині немає

Тільки глибока тиша…
Вона свій голос підіймає
І мовить до душі моєї
«Ти – програєш»
Євгеній Тудовші

В душі моїй я темряву посіяв
І злився з нею , не дивлячись на жах
Прокинувшись, побачив, як світ палає
Та не жахнувся пекельного вогню
І болісних, невинних криків.
Побачив жах в очах рідні,
І озирнувшись навкруги
Відчув вогонь в руках своїх,
Сам того не розумію?
Як світ спалити зажадав
Євгеній Тудовші

Кімната номер чотирнадцять,
Було спочатку їх дванадцять,
Потім зосталося чотири,
І вже є троє, муж сконав.
Таке те трійка релігійне,
Бог любить три – це достовірне,
Лиш трійка ця тут не від Бога,
По документах, три чорти.
Вони не зовсім балакучі,
Та й не сказав би, що везучі,
Бо ж всі в кімнаті чотирнадцять
Чекають судного вже дня.
Коли ти знаєш, що кінець,
Шляхи зійшлися нанівець,
Так, душу хочеться здійняти,
Бо тіла смерть – то не біда.
Так тихо було в тій кімнаті,
Бо поки сім було на страті,
Молився восьмий про могилу,
І щоб було вінка зі два.
Дев’ятий був лише солдат,
Він спав в мелодіях гармат,
Та він не слухав ті гармати,
Які державі до душі.
Революційник, жалюгідник,
Режимолом, підлий негідник,
Такі от виписки читала
Його донька, років семи.
Засни… бо в снах ще є надія,
Життя бентежне, вічна мрія,
Але коли розплющиш очі,
Лиш сіре небо із бетону…
Так от, їх три, чекають зброї,
Чи ешафоту, чипо новій,
Можливо милування буде,
Як у от-тих старих казках….
«Чому ти тут? За що ти грішний?
Грішив перед самим Всевишнім?
Тим, що в мундирій й папіросах
Знаходив честь і сенс життя?
І раптом тиша, він до кого?
Можлива жар якийсь у нього,
Бо про гріхи тут не говорять,
Тут їх вчиняють просто так.
«Якщо до мене, то я скажу,
Але помалу, не відразу,
Любив я мати власну думку,
Та завепа у глухий кут.»
Це був учитель філософій,
Званий «народу Мефістофель»,
Казав: «Нам треба особистість,
А не клонований табун»
Та влада те не зрозуміла,
Бібліотеки всі закрипа,
Гризти взяла нову науку-
«Чести и доблести труда».
« Ну от не міг я «быть поспушным»,
Але тоді я став «ненужным»,
Мене забрали прямо з лекцій,
Наклали незривне ярмо.»
Давно, давно вже він ламався,
Від гніту верхніх опирався,
Але чи варто бути левом,
Коли гієни – головні.
«А я пишу, писав точніше,
Томи романів, а ще вірші,
Про виткані мужицькі долі,
Що розповзлись на полотні»
Так описав свої діяння,
Чи краще «підлі злодіяння»,
Це той, що діалог розкинув,
Поміж трійки без надій.
«Я лиш любив людську природу,
Я зображав людську негоду,
І сум, й кохання, й гірке горе,
Та все не в тих й не в тих ланах»
Хороші були в нього рими,
Літоти, зюгми та за ними
Таїлась мелодійність мови,
Що краще б мертвою була.
«На «язиці» не міг писати,
Бо ж мові треба честь віддати,
Мундир й до цього докопався,
Вірші лиш в памʼяті тепер.»
В очах пітьма та розуміння,
Немає докорів сумління,
Вони ділились жалем й болем,
Що спопелив світлі уми.
А третій просто витріщався,
Та він збагнути намагався,
Як ті, кого хвалити треба,
Сидять за гратамив СЛОНу.
«Я не збагну… чому я з вами?
Чи ви зі мною… що за карми
Привели нас в одну кімнату,
Де навіть думка то є гріх.
Я – винен, людям і закону,
Ламав людей, заводив змови,
Карав, і крав, так виживали
Ми із сімʼєю в ці часи…
Жінку люблю, дочку ще більше,
Ой вже, прости, прости, Всевишній,
Хотів їм кращого з життів,
Та й канув у боргах і змовах.
Мене спіймали, дім забрали,
Все винесли оці вандали,
Дружина утекла до мами,
І доньки плач безслідно зник.
Я звик… за все платити мусиш,
Є злочин й кара, не відпустиш
Ці страшні сни, що вже чекають
В куту кімнати біля сну.
А ви, за що? Я- за негоду,
Я – за нечистую породу,
Що так уїлася у душу,
І жити далі б не дала»
Вони мовчали, мертва тиша,
Під ліжком пробігає миша,
Це ж навіть миші були винні,
Що поповзли не в ту нору.
«Я вже й не знаю, де тут правда,
Лиш істинна, що буде страта,
Я лиш хотів би точно знати,
Чи я поклав за те життя»
Зітхнув поет, очі погасли,
Даремні сумніви, невчасні,
Хоча, це страх – протистояти
Думкам сірійших серед мас.
«Смерть вже сидить в кімнаті з нами,
Десь ТАМ загоїть наші рани,
Я не боюся кінця світла,
Початок й в темряві знайдеш».
Кімната номер чотирнадцять,
Спочатку було їх дванадцять,
Тепер зосталося нікого,
Лиш сенс у темряві шукать.

Isa

Ланіти червоні, заціловані губи
Із нею не можу стати я грубим…
Я п’яно підкорююсь вигинам тіла,
Хочу стати володарем діла
Усіх її діл, від волосся до пальців,
Хочу її побачити в танці
Лиш очі і рух, лиш він і вона
Спраглі бажанням, пили до дна
Усе це здавалось кадром із фільму,
Із того, де хлопець впадає у прірву,
Усе це лиш сниться, це ще невідоме,
Це галюцинації подруги-втоми.
Усе це в моїй голові, я на полі
Не знаю, коли ми побачимось знову,
Коли візьму я у руки ланіти,
А доки лиш зброю треба терпіти.
Й завжди її фото, там у кишені
У м’якому бушлаті, біля серця-мішені,
Куди летіли кулі ворожі
Але вцілила лиш вона, на кохання схожа.
І от пройшов рік, я досі в бушлаті
І в лютому, в березні, навіть в палаті,
Де мої побратими співають пісні,
Про перемогу, що навесні.
Скалічені, зранені, але не скорені,
Понівечені, скривджені, трохи зморені
І я тут лежу, і дивлюся на тебе,
Тоді лише я згадаю про себе.
Пробач мене, мила, потрапили в серце
Дозволив я їм зайти з тилу, й не б’ється
Бо я ж задивився у фото, що в рамці
Червоній мов сонце, що світить уранці.
Пошкодили клапкан, легеня пробита,
Втратили кров й селезінка відбита,
І лиш для тебе останні удари –
Так казав лікар, коли розтинали.

Isa

Життя.
Життя-це шлях який дав Бог
І ми живемо в світі Божім
Ніхто із нас не знає час,коли..
Коли душа залишить нас.

Цінуйте рідних та близьких,
коханих всіх,батьків,бабусь та дідусів.
Коли нам Бог дає ще час,не забувайте
навіть в лишній раз сказати всій сімї як
любите усіх.

Прощайте всім і Бог і вас простить.
Коли душа від тіла відійте
нічого нас тоді вже не спасе,
всі по ділах і вчинках і словах
отримають що заробили за свій життєвий шлях.

Не бійтеся і не соромтеся свого кохання,
хай краще знають кохані наші всі,
що не байдуже ваше серце і що кохаєте усіх
Піголь Вячеслав

Я їй зривав у полі квіти,
Вона дрімала у метро,
Мені в морозі душу гріти,
А їй хотілось у кіно.
Я обрізав ромашки чинно
І заплітав їх у волошки,
Вона сміялася дитинно,
А я стругав важкії дошки.
Мені хоч руки у багнюці,
Чи шкіра, оповита в ранах,
Вона втопає у науці,
Волоссям грає ще так гарно.
Я закохавсь, молився днями,
Що мої кореневі маки,
Стануть бетонними піснями,
Що гучно стогнуть в голові:
Люблю! Кохаю з пʼят до самих вух,
Милуюсь зморшкам здивування,
Вступив до клубу відчайдух,
Що тануть у чужих зітханнях.
Я їй романтики писав,
Рядки, що виткані ночами,
Вона чекала на троянд,
А я зривав братки кущами.
Вона хотіла буть з багаттям,
А я лиш сірником палав,
Вона у водах мов латаття,
А я в калюжі потопав.
Так не пішли ми у кіно,
Бо лиш в кишенях злидні й слово,
Їй на бенкети у пальто,
Мені на зміну іти скоро…

Isa

Я був на ринку із серцями,
Там торгували багачі,
Там збоку бавляться піснями,
Бо серцю слово до душі.
Я там ходив, бродив я днями,
Зустрів не мало відчайдух,
У них лиш дірки у карманах,
Запал в очах та сильний дух.
Асортимент тут божевільний,
І етикеток не злічити,
Хтось сильно хоче бути вільним,
А інші болі пережити.
Лиш є тут певна дивина,
Бо всяке серце обираєш,
Не все купити можеш, знаєш,
Бо щось не кориться душа.
Там роздавали збоку розум,
Черга стояла до воріт,
Стояв величний чорний лозунг:
«Ум – то нації є цвіт».
Тут був народ, ось тут шуміло,
Та я йшов далі, у блакить,
День все хмурився і темніло,
Та я замислився на мить,
Серця й уми, це все нам треба,
Але де є людяність, де жаль,
Де радість від нічного неба,
Де доброта і де печаль.
Народи з розумом я бачив,
Націй із серцем досхочу,
«Людина» зникла з передбачень,
А вже про людяність мовчу…
Isa

В якій мелодії тонути?
Меланхолійній чи не дуже…
Чи віршам руку простягнути
І їхати в сльозах калюжі.
Можливо, я, не мав би права,
Та й як би мав, то досі сумно,
Вона ж була така яскрава,
Але мій погляд надто шумно
Витріщався… я бачив шрами,
Я бачив сотні на руці,
Від тих очей прийти до тями
Не допомогли би і митці.
А шрами, їдкі , ще й глибокі,
Було питання лиш: чому?
Чому ті очі синьоокі
Взяли на себе цю вину?
Можливо, тато був нечесний,
Чи мати з розуму звела,
Чи якийсь парубок почесний
Спалив серденько аж до тла?
Можливо, внутрішній був ворог,
Казав: ти не достатня, ні,
З тобою в світі є лиш морок,
От скільки кращих є на тлі!
Можливо, все… та ще й одразу,
Згубили очі океану,
Лиш ріки глибшали щоразу,
Очі тонули в них останні.
Isa

Рано в ранці зацвітуть, рясні сади .Розквітнуть різні квіти на весні.
Зозуля в саду закує,
Щасття нове принесе.
Настане вже весна
В саду співа соловей,
В далині синіє річка -,
А верба, схилилася над нею, знову рясно зацвіте.
І трава позеленіє,
Новая земля прийде.
Матері усі зрадіють
Сади зацвітуть,
Мати буде молитись,
В Бога просити-
Щоб більше ні коли ,
Не було війни.
А син вийде,
І скаже -,
Мамо ,рідненька не плач,
Подивись на червону калину, як гарно вона зацвіла. Мамо все добре…
Ми старе уже пережили,
Сиділи гомоніли до ранку
Аж , поки птах не пролетів
Та зграя журавлів,
В синьому небі летіла
І звістка на землю,
Нова залунала
Війна, повернула на землю синів –
Так радісно стало,
Серце забилось
Наразі прийшли всі сини,
До своїх матерів.
Тепер буде все нове
І більше ні коли,
Не буде війни.

Арина Эрнест

Колючі троянди ранять моє серце ранять мою душу, ранять мої почуття
Шипи проникають скрізь вени мої, скрізь нерви, скрізь шкіру
Я випускаю троянди як захист незвичний
Троянди, троянди різні ці троянди
Мої троянди пахнуть незвичайно
Троянди, троянди розквітають в світлі тепла
Троянди, троянди вмирають в темряві ночі
Троянди, троянди як ілюзія кохання,як ілюзія життя
Анастасія