Герасим

Загадочна российская душа,
Искать в ней смысл – себе дороже,
Во-первых, не отыщешь ни шиша,
А, коль отыщешь, то понять не сможешь.
Вот, например – Герасим. Между дел,
Глухонемой, но, всё же, зрячий,
Ослушаться хозяйки не посмел,
Не пощадил души собачьей.
Он жил один, не нужный никому,
Влачил своё сермяжное молчание,
Любим был только лишь Му-Му,
Но, властное исполнил приказание.
Услышать визг предсмертный он не мог,
Сказать не мог он ласковое слово,
Глаза он лишь зажмурил на чуток,
Открыв их, когда всё было готово.
Но после, не вернулся к барыне домой,
Ушёл к себе на родину, однако,
И вот, я задаю, друзья, вопрос такой –
Зачем он утопил, а не забрал с собой собаку?

Душі російської так просто не збагнеш,
Шукати сенсу в ній – даремна справа,
Здебільшого нічого не знайдеш,
А як знайдеш, то розгадати – та забава!
До прикладу – Герасим, був такий у них,
Глухонімий, але ж на очі зрячий,
Непослух проявити свій не зміг,
І душу загубив малу собачу.
Він жив один, тримався за мітлу,
Ніхто не полюбив його ні разу,
За виключенням тільки лиш Му-Му,
А він убив її, дослухавшись наказу.
І вереску предсмертного не чув,
Сказати не спромігся лагідного слова,
Натомість, супом пригостити не забув,
Єдиного земного друга свого.
А далі, в рідне повернувсь село,
Залишитись було недобрим знаком,
І я от думаю, як статись так могло?
Для чого він втопив, а не забрав свою собаку?

Газета

В наш час Фейсбуків і Тік-Токів,
Де править балом Інтернет,
Пройшло не так багато років,
Коли ми жили між газет.
Цього добра було навалом,
Де не поткнися, скрізь вони,
І на речей, скажу немало,
Газети здатними були.
Вона тобі і скатертина,
Щоб простелити під банкет,
Закуску викласти, пляшину,
А потім, для сміття пакет.
Кашкет від сонця, серед поля,
І віяло у день жаркий,
У день похмурий – парасоля,
Від дощику прихисток твій.
Якщо промокли чобіточки,
Наб’єш газетами – гаразд!
А ще друковані листочки –
Скло пакувати, в самий раз!
Для хатніх мух – секретна зброя,
Кульок для вишень-черешень,
Дасть скористатися собою –
В кущах, ти розімни лишень.
І як розпалювач багаття,
І як обкладинка для книжки,
Насправді, функцій ще багато,
Я розповів вам тільки трішки,
Предмету цього, надпростого,
Всіх переваг не передати,
В кінці-кінців, якщо до того,
Газету можна почитати…

Перший прийом

У поліклініку, на перший свій прийом,
Прибула лікарка, ще вчора з інституту,
Розкрила всі конспекти, вмостилась за столом,
Чекає, щоб на практиці застосувать науку.
І ось заходить самий перший хворий,
Пожилий чоловік, семидесяти років.
Прийшов дізнатись, як рецепт оформить,
І героїня наша взялась до роботи:
– Ви палите? – Ой, що ви лікарю!
У мене астма з самого дитинства.
– А з алкоголем як? – Та зовсім я не п’ю,
Бо тиска маю більше, ніж за двісті.
– А секс? – Ну ви даєте, скажете таке!
Ми з жінкою все більше в нарди, шашки або в карти,
– Ну може, жирне, смажене їсте?
– З моєю виразкою я на таке не здатний.
– Зарядку вранці робите? – Роблю!
З лопатою, сапою, інколи з граблями.
– І зуби на ніч чистите? – Та я погано сплю,
Але щелепи все ж знімаю до стакану.
– А скільки ви проходите за день?
– Не знаю, але під вечір ледь ворушу ногами.
– А спать лягаєте… – Як сонечко зайде,
Встаю я також вчасно, разом із півнями.
– А ви, я бачу, дядько не простий,
Навчились вже по лікарях ходити.
Це ж треба! Попався перший пацієнт такий!
Немає навіть що заборонити!

Досвід

– Ви зрозумійте, Яша, в чому діло,
Це я кажу вам, Міша Хаїмзон,
Що досвід , це така велика сила,
Невідворотня, як Ньютоновський закон.
Зустрінуться, наприклад, двоє,
Один з грошима, другий з досвідом своїм,
Посидять, поговорять між собою,
А потім розійдуться, хто куди.
Той, що багатий був на досвід,
З грошима залишився – заробив своє,
У першого не стало грошей зовсім,
Але у нього досвід тепер є.