Я думала, що то любов,
Захопливе чуття…
Шалений клекіт, серця зов,
Блукала навмання…
Спостерігала зореліт,
Заплутались думки…
Рожевим маревом весь світ…
Розставлені крапки…
Торкнувся струн в душі моїй,
Романтика фонить…
А виявилось, що відстій!
Враз зупинилась мить.
Був дуже вмілий диригент –
Тож віртуоз сердець!
Накинув маску – Бонд-агент,
Акторська гра – взірець!
А що тепер? Потрапив сам
У пастку почуттів.
Тепер відчув сердечний спам,
Всі муки й біль світів…
Я загорнусь у спомин снів,
Мелодію чуттів…
Сумне кохання, душі спів,
Десь йойкіт відлетів…

6.07.2024 р.
Надія Холод 🪽
Надія Холод

Маленька дівчинка сміється у парку
Принесла з листя букет на лавку
Маленька дівчинка всміхається татку

Маленька дівчинка ходить по парку
В вухах наушники , руки сховані в парку
Вона усміхається тільки знайомим , на долю секунди підняті очі

Маленька дівчинка дуже рідко буває у парку
В неї робота, навчання до ранку
Десь пам’ятає , ходила стежками, сміялась та мріяла – обізналась.
Не має тут татка , немає вже лавки
І листя прибрали чомусь на світанку.

da_ry_ya

Вечір до вечора , ранок від ранку
Бачити , чути , не знати пристанку
Немає іскор ? Немає полум’я ?
Немає сміху? Немає дотику?
Шукати ..
шукати, не знати , не вміти , бажати
Хотіти, втрачати , тікати, долати
Бачити , вірити , не довіряти
Боляче ? Тоді , тихіше кричати
Ти не всміхаєшся , не загоряєшся
Ти наче тінь , де не де з’являєшся
Залишаєш слід , але розтворяєшся
Серед хвиль, серед вітру , немає пристанища
Сильна , не зламана , холодна , жорстока
Вірна, ніжна , а може добра ?
Якою сьогодні відкриєшся людству ?
Тихою, шумною, сильною , чи нарешті собою?
da_ry_ya

Йде воїн по Україні…
І в степу, в болоті і в лісі
Не може знайти ту саму щасливу країну,
Згадує материну перину.
-«О, матінко, рідна мати,
Що на це ти можеш сказати?
Щось змінилось, не знаю чому
Так хочеться плакати, мамо!
Все потьмяніло, не таке як завжди…
Ну скажи ж мамо, скажи!
Скажи їм, щоб вони припинили вбивати!
Вбивати синів і дочок твоїх, мати!
Кожен вечір встаю на коліна,
Щоб помолитися за Україну,
За вільну країну!
За вільну країну, за вітер у полі, за дні ті прості
Де в родинному колі, ми були щасливі,
Не знали біди, яка ножем у спину
Ввійшла в нашу Україну!»
А мати все чує
Та нічого не каже, тільки плаче
І з-за хмар вигляда.
Поліна Кірєєва

Я чую ,як плаче Україна,
Я чую цей стогін і біль.
І душу рве кожна руїна,
І смерть кожна в серці моїм.
Я чую ,як плаче Україна,
Та віра й надія жива.
І Бог дасть сили здолати,
Весь сум і безвихідь до тла.
І стануть Ангели на захист,
Кров змиють і сльози зітруть,
І нашу рідну ,Україну, з попелу піднімуть!!!Слава Україні!!!

Наталія

А на днях мені вищі сили
Дали шанс появитись на світ.
Обирала батьків я щосили,
Щоб найкращі були на землі.
Я почула, що шанс єдиний.
Повторити не вийде, ні!
Схвалили обрану родину,
Тай розказали все мені…

Ще мить літала над вектором,
Щоб памятати цілі всі.
Бо судилось мені архітектором
Стати вправним у цьому житті.
Я повинна зробити конструкцію,
В центрі світу, таку не просту…
Такзвану швидку революцію
В будівництві. Щоб всім не до сну.
Оплатити я маю дослідження
Хлопчику, що теж у світи.
Стати має він вченим відданим
Та ліки від раку знайти.
Я батькам буду вдячна довіку,
Що привели дитину в життя.
Набудую вам замків без ліку.
Не губіть лиш. Бо нема вороття!

Тож, коли моє сеце забилося,
По судинах вже кров потекла.
Мені зранку таке приснилося,
Мама каже, що я не жива…
Бо сьогодні вона у лікаря
Записалась на судний день.
Полетіла назад я квітами…
Не співатиму вже пісень…
Любов Інішева

В школі

Вчитель задає питаня,
В школі на уроці.
Це питання не просте,
Для дівчат і хлопців:
– Картоплин у вас п’ять штук,
А людей – чотири.
Їх потрібно розділити,
Що би всі поїли.
Петю, чи ти скажеш нам,
Рішення задачі?
– Я не знаю. – От біда!
Знов спіткав невдачу!
А Оленка? Може ти,
Вже розгадку знаєш?
– В мене рішення нема.
– Прикро, двійку маєш.
Ну, Абрамчик, ти скажи,
Як їх розділити?
– Треба з тих от картоплин,
Їм пюре зварити.

Вчитель задає питаня,
В школі на уроці.
Це питання не просте,
Для дівчат і хлопців:
– Картоплин у вас п’ять штук,
А людей – чотири.
Їх потрібно розділити,
Що би всі поїли.
Петю, чи ти скажеш нам,
Рішення задачі?
– Я не знаю. – От біда!
Знов спіткав невдачу!
А Оленка? Може ти,
Вже розгадку знаєш?
– В мене рішення нема.
– Прикро, двійку маєш.
Ну, Абрамчик, ти скажи,
Як їх розділити?
– Треба з тих от картоплин,
Їм пюре зварити.
Костянтин Вишневський

Ібупрофен

– Ало! Швидка? Мені потрібна допомога!
Ви не повірите, мій чоловік «олігофрен»!
Він просто так, ні з того і ні з сього,
Взяв і проковтнув Ібупрофен.
– Ой, дамочка, ну ви ще та одна,
Хвилюєтесь, неначе він пропив зарплату.
Зробіть скандал, щоб в нього розболілась голова,
Не пропадати ж даром препарату!
Костянтин Вишневський

Нил Армстронг

Побывав на Луне, не поверил глазам –
Лишь пустыня, под солнцем холодным.
Но вернувшись на Землю, поведаю вам,
Я был там абсолютно свободным.

Атмосферы не давит на плечи там столб,
Можешь с места взлететь, словно птица.
Сделав маленький шаг, человечек простой,
Уж в полете свободном кружиться.

Здесь по новому, сквозь гермошлема стекло,
Я увидел планету родную.
Изумрудную сочную зелень лесов,
Океанскую ширь голубую.

Шарик маленький, хрупкий, как горный хрусталь,
Беззащитный пред космоса пленом.
Все летящий, без устали, в черную даль,
Век за веком, в объятья Вселенной.

Возвратившись домой, из окна иногда,
Я смотрю на Луну, как и прежде.
Человек будет вечно стремиться туда,
Не оставит мечту и надежду.

Древний каменный Сфинкс, свою тайну хранит –
Что приводит светила в движенье?
Пусть гадают другие, к Земле я привык,
Мне приятно ее притяженье!

Костянтин Вишневський

А сніг мете…

А сніг мете.., мете.., неначе вперше,
Жбурляє весело сніжинки навкруги.
Я біль не відчуваю – втому радше,
І важкість на собі страшенної ваги.

Не можу ворухнути ні ногою ні рукою,
Німим став – десь подівся голос мій.
Лиш бачу білий сніг перед собою,
Й шматочок неба сірого в пітьмі.

Мій дім тепер, мов Великодня паска,
Увесь до половини – щира снігова глазур.
Та з дірами у стінах, наче сир швейцарський,
Від вибухів снарядів і від куль.

Десь тліє наді мною обгоріла балка,
Димок вплітається у вихор сніговий.
Я посміхаюся, в очах – імла і мряка,
Сном забуваюся у пастці крижаній.

Сніг стежку до будинку засипає,
Кружляє в небі, затуляє божий світ.
А мені сниться, як у теплім маю,
На голову сідав, але черешні цвіт.

Хрущі шугали над садком вишневим,
І так далеко ще до зимових чудес!
Тепер, лиш сніг потоком кришталевим,
На землю мерзлу падає з небес.

Якби це, вирватись із сніжного покою,
У вирій полетіти, в теплії краї!
За небокрай, куди веселою юрбою,
Летять у листопаді журавлі.

Побачити свій дім із висоти польоту,
І жодної душі живої, тільки сніг…
У царстві зітканому з холоду і льоду,
Я ще живу, але лише ві сні.

А сніг мете.., мете.., все замітає,
Здається, що він вічність вже іде.
Я очі у останнє закриваю,
Мене в уламках так ніхто і не знайде…

Костянтин Вишневський