Вівці та вовк
Жив був вовк в одному лісі,
Не в казковім, а в простім,
А навпроти, на узліссі,
Вівці жили поруч з ним.
І що вечора злодюга,
Задирав одну із них –
Гвалт стояв на всю округу,
Страх вселяючи в живих.
Бідолашні так лякались!
Розбігались, хто куди!
Жертва ж, у зубах брикалась,
Кричучи на всі лади!
Вовк тоді провів розмову,
На одинці, тет-а-тет,
Змалювавши, слово в слово,
Кожній, ось такий сюжет:
– Я дурних овець вбиваю,
А розумних, звісно, ні,
І найбільший розум маєш,
Саме ти, повір мені!
Роззирнися на хвилину –
Ти одна така навкруг,
Окрім того, ти єдина,
Справжній мій найкращий друг.
Далі все пішло по маслу,
Без страху і зайвих слів,
Вівці паслись собі, паслись,
Вовк їх їв собі і їв.
І коли нещасна жертва,
Потрапляла до щелеп,
Кожна думала про мертву:
– Скільки ж навкруги дуреп!
Ось попалася чергова,
Так і треба, по заслузі!
А мені боятись чого?
Ми ж із ним найкращі друзі!
Вовк підняв самооцінку,
І приспав природній страх,
Вівці ніжились в затінку,
Гладшали, як на дріжджах.
Мали сон спокійний, тихий,
Гарний настрій, апетит,
І щасливі з тої втіхи,
Йшли покірно на обід.
До чергової невдахи,
Вовк підходив і казав:
– Я з тобою, моя птахо,
Перетерти планував,
Як з єдиним своїм другом,
Про дурних отих овець,
Прогуляймося но, лугом,
В мою хижу, навпростець…
Смерть стрічала бідолаху,
Блискавично, наче грім,
Не псуючи зайвим страхом,
Якість м‘яса, поміж тим.
Правда, інколи траплялась,
Більш здогадлива особа,
Прислухалась, приглядалась,
Думати чинила спробу.
Поведінку її дивну,
Інші вівці помічали,
І про неї неодмінно,
Вовку все доповідали.
Ну, а далі по лекалам –
Той тягнув її у хащі,
Де лебідонька зникала,
У бездонній вовчій пащі.
Так і ми, шановні друзі,
Чуєм те, що хочем чути,
За мереживом ілюзій,
Не вбачаючи отрути.
А вбачати треба дії,
Тільки дії, не слова,
І тоді буде надія,
Що вціліє голова!
Костянтин Вишневський
