Країна в кайданах, народ у пітьмі,
Століття неволі, мовчання в імлі.
Системи тиранів тримають в лещатах,
Свобода лиш мрія в задушених хатах.

Покірність вливають у кожну криницю,
Страх душить надію, мов чорна темниця.
Раби без імен, без облич, без думок,
Життя – лиш існування від зорі до зірок.

Але десь у глибинах ще тліє іскра,
Що може розпалити полум’я завтра.
Бо навіть раби мають силу повстати,
І ланцюги рабства нарешті зламати.
Анонімус Б.К

А якось ти згадаєш особисте,
Все те, що трапилося до…
Весь шлях, який пройшов тернистий,
А потім, ніби прірва, саме дно.

Ти намагався бути правильним і цінним,
Знайомих та всіх друзів виручав…
Залишився один і винний,
Тебе весь Світ ногами затоптав!

Піднявся, усіх друзів пересіяв,
Побачив справжні лиця: сумно, жах..
Як лава жерла душу попалила,
То був екзамен, потім знову змах…

Тепер ти мудрий, мало що здивує,
Адже побачив саме людське
дно.
Та серце твоє душу чує,
Не зачерствіло – так було данО.

Так, пригадаєш якось особисте
І з посмішкою навіть, без здригань,
Наше життя – нанизане намисто,
Непройдені дороги до впізнань.
ND💗
Надія Холод

Я мандрівник, на цій землі проїздом.
Тут правила свої і свій закон.
Щоб розгадати ці крилаті афоризми,
Шукаю суть посеред купи забобон.

Я мандрівник, для мене кожен день – це свято
Подалі від печалі і біди.
В гонитві за примарними скарбами
Я втратив все з надією знайти.

Я мандрівник, тягнуся до вершини
За ефемерним скарбом мудрих гір.
Та не під силу ті завивисті стежини,
І самовпевненість туманить мені зір.

Я мандрівник, я прошу ревно Бога:
"Навчи ж Ти нас цінити те, що є.
Залиш усім тільки прості дороги.
Даруй нам щастя кожному своє".
Марія Мігус

19.06.2024

Актори то пришвидшуються.
Актори то сповільнюються.
Часу обмаль.
Маски, зліплені з брехні злітають одна за одною.
Ідеальні люди, зліплені з брехні.
Брехня за брехнею виднілась.
Усі бачили їх, маски злетіли.
Нову зроблю, подумають вони.
Ліпиться нова маска, з нової брехні.
Але маски злетіли швидше.
Люди запам’ятали, ті обличчя без масок.
Фінал наступає.
Останній вистріл.
Після нього, злетіла остання маска.
Брехня за брехнею на поверхні.
Після ще одного вистрілу, кінець настає.
Кінець гри.
Осаменко Лолі

19.06.2024
Ох, мила моя, я ж так тебе люблю!
Тому, будь ласка не йди.
Не йди, не йди, не йди.
Ти ж знаєш, про моє кохання.
Ти ж знаєш, про мій страх.
Хочеш, я можу себе змінити?
Люба, що ти хочеш? Я змінюсь.
Тільки не іди благаю.
Тільки не іди благаю.
Хочеш, я можу змінити свій стиль?
Хочеш, я можу змінити своє ім’я, форму чи прізвище?
Хочеш, ім’я твоє виріжу, на тілі своєму?
Що ж ти хочеш, люба моя?
Хочеш – бий мене, зривайся тільки на мені.
Тільки не іди благаю.
Люба, благаю я тебе, тільки не іди.
Хочеш, пофарбуюсь і змінюсь, так як ти забажаєш?
Якщо ж я помру, то тільки від твоїх рук.
Лишень твоїх чарівних рук!
Відтам усе, лишень щоб твої руки на своїй шиї відчути.
Можливо, ти хочеш якусь річ?
Влаштуюсь я, на декілька робіт.
І куплю усе, що ти лишень забажаєш.
Лишень не іди.
Тільки не іди люба, не іди.
У тебе поганий настрій?
Вина моя лишень, пробач кохана.
Зривайся лишень на мені.
Куплю я тобі, улюблені кислі желейки.
Зроблю чай, окутаю одіялом.
Твій улюблений, чорний без цукру.
Твій улюблени – и – й.
Та можеш бити мене.
Стільки і так сильно, як забажаєш.
Твої удари – для мене як поцілунки найніжніші.
В випадку чого, вина лишень моя.
Винною ти ніяк і ніколи бути не можеш.
Ти особлива.
Найідеальніша та найкраща людина.
Твою увагу, я маю ще заслуговувати.
Я справді буду хорошим, що ти хочеш, щоб я зробив.
Я усе зроблю.
Тільки не йди благаю.
Тільки не йди благаю.
Я змінюсь, тільки не іди.
Я так тебе ж кохаю.
Справді безмежно кохаю, лишень не йди.
Благаю, не йди.
Будеш мене бити, кусати, і можливо душити?
На це я заслуговую, вина лишень моя.
Благаю, продовжуй але не іди.
Поцілуєш ти мене – аж не віриться.
Я не заслуговую ж на це.
Благаю, тільки не іди.
І я буду надалі заслуговувати твою увагу.
І в кінці – кінців, кров моя стікатиме.
Вибач, за те що ти забруднилась нею.
Руки твої, найчарівніші лишень сильніше стискають мою шию.
Чому я, майже не бачу тебе?
Пливе, але не іди благаю!
Голос твій найчарівніший усе..
Спи солодко, кінець страждань твоїх.
А після немає нікого і нічого.
Спатоньки вже час.
Зате, її вона не покинула.
Була в останні секунди, хвилини, години життя.
І відійшла в світ той так, як і хотіла.
Від найчарівніших рук коханої.
Вибач, за те що кров’ю своєю заляпала тебе.
Час і справді вже. Солодких снів, кінець.
Кінець їхньої історії.
Осаменко Лолі

20.06.2024

Я не став ідеалом, як усі та я хотіли.
Я був поганою лялькою.
Я був поганою мавпочкою для розваг, для вас.
Я намагався втекти, довести що це не так.
То що я хороша іграшка.
То що я людина.
Намагався я, довести це то собі, то вам.
Мама, тато..
Ой, вибачте "господарі" мої.
Не хочу я, бути чиєюсь річчю.
Хочу належати лишень собі.
Нікого це звісно не цікавить.
Мамусю, татусю, коли змагатись будете.
Підсипиться вкотре щось вам, ваша іграшка.
Коли небудь, коли ваші маніпуляції закінчяться.
Разом із моїми страхами.
Мене ж ніхто, як ви не полюбить.
Але якщо, ваша іграшка зрозуміє, страх піде?
Я не буду більше іграшкою, любові такої не хочу.
Серця ваші призупиняться.
Смерть – вперше на моїй стороні.
Одним вечором, колишня іграшка образить вас сама.
Незабаром не існуватиме.
Господарів та власників теж.
Іграшка буде більше не іграшкою.
Буде належати лишень собі.
Забере свої, тобто ваші, речі.
І більше не буде сліду, від іграшки.
Осаменко Лолі

Ти вибач, мам.
Я знаю, важко.
Назавжди в тебе в серці я мала,
Пливуть роки, мов течія.
Доросла я, без сумніву, твоя.
З’являюсь вдома я не часто,
Як десь у спогадах моїх,
Та не вернути уже часу—
Він залишає в серці тільки ці моменти золоті .

Вночі не ляжу я в обійми,
Бо звикла самостійно йти,
Та знаю, мамо, що в молитві
Ти бережеш мене завжди.
Мені сімнадцять,
І хай здається,
Що виросла вже, що не мала,
Та в серці завжди ще зі мною
Твоя турбота й теплота.

Ващук Христина

В руках тримаю палітру
І в голові маю мольберт
Сумний портрет твій дивиться в душу
, і далі жити з тобою я мушу
На далі з муками чекати наступного дня
Радіти, коли нарешті погасне остання зоря
Навіщо це все?
За що це мені ?
Питання кожного дня
Задаю я собі
Коли нарешті погасне зоря пропадеш ти
І після очікування наступного вечора, знов приходиш .
Чому коли ти є,тебе нема, а коли покидаєш мене гасне зоря.
Еліна Пташка

він тримав її руками
а вона його вже ні…
бачив хлопець уві сні..
як любила його сильно.
його дівчина в вогні.
і спалили її живою,
наче відьму на кострі.
бачиш милий? я ще поруч!
так кричала із вогню
ось у жарі, я загину
але ти ж мене любив?
знов зима, і знову сніг.
милий, тут я, й тіло поручь.
знову вбита – вже згорівша.
але ж я не та хто треба.
треба та яка щаслива..
ти ж не любиш цю бридоту.
але те, що нам потрібно,
під землею вже лежить.
та любов якої прагну,
мене зрадила як всі.
знов питання, уже друге,
ти ж любив мене, чи ні?..
дні, неділі, місяці,
потім всі вже зрозуміли.
що ніколи в ній не буде,
той прекрасної краси.
бо любові ти ніколи,
своє серце не довіриш.
але ти ж не он той хлопець,
що бачив дівчину у сні.
яка стоячи з ним поруч
все кричала снам.. біжи
Anzel

Сяду я в ночі на дворі, біля дому, на холодну землю. І почну дивитись в зорі.. що там в небі так горить? Зорі білі мов той сніг, який вже не вернути. Що там в небі так блищить? Мов гірлянда на ялинці, як в дитинстві в новий рік. І сиджу я так годину, чи за більше,вже не тямлю. Зорі-зорі, як в дитинстві, білі й неймовірно гарні. Таємниці в них багато, і не нам це розгадати.
Anzel