У царстві лісу, поміж сосен
Звабливі лілії цвіли.
Їх щедро покривали роси:
В ранковій, райдужній порі…

Забрали квіти тугу графа,
Він поглядом їх проводжав.
Згадав міледі, юність палку,
Для неї серце все віддав!

Буяють лілії так ніжно,
Як почуття у дні ясні…
Кохання, думав, буде вічно
Та прийшла зрада зі спини.

Є темне озеро у лісі,
Там лілії цвітуть…
А почуття його у тиші
Нехай у вічності пливуть…

Сумна балада про кохання,
Печать розпусти на плечі.
Самотня сповідь, зірка рання,
Там ніжні лілії цвіли.
ND 💗
Haдія Холод

А я лише курила дешеві цигарки,
В той час як тіні, танцюючи на стелі,
Промовисто кричали: «Згинь!»
Мені вже обпікало тіло
вогнем безсмертя і свободи.
Ти важко дихав, шептав свої молитви,
Очікував від мене слів підтримки…
Та я чекала смерті тихо і смиренно,
«Убий її!» — зірки тобі шептали.
А ти все цілував мої перста!..
Хіба годитись так святому
Кохати сліпо діву грішну,
Щоб гинуть разом у вогні?
ElizaLoiren

А я проведу дні і ночі,
вдивляючись у твої очі.
То ясні, то захмарні,
Коханням сповненим печальним,
І сповнені сяйнотою святою,
Що оповилась, неначе плющ,
На шиї грішника старого.
Дивлюсь — і каюсь Богу,
Бо бачу святість я у тих очах…
ElizaLoiren

В саду весіннім ми удвох,
В далі нектар збирали бджоли,
А нам так любо на душі
Сидіти в яблуневім цвіті.
І сонце припіка всі квіти,
І пісня наша ллється в даль,
І двоє ми так по вік
Залишилися б отут сидіти.
ElizaLoiren

Ой, повідай, мамо, мамо мила,
Де ж я свою вроду та й згубила?
Де той хлопець чорнобровий,
Що коханням клявся мені?
Стою, мамо, я на перехресті,
Мов та бідна сиротина.
Ходять люди, стежки в’ються,
Я питаю у них щастя, а його немає.
Ой, не знаю, мамо, де тепер мій милий
І куди ж вночі полинув.
Чом же тут мене покинув
Серед люду злого, серед муки й болю?
Ой, скажи мені, як знаєш, мамо.
А як прийде він потому за рукою й серцем,
Ти йому скажи, де моя могила.
Скажи, хай не плаче чорнобровий,
Мої руки потяглися самі, затягли петельку,
І не стало в нього жінки і під серцем доньки.
ElizaLoiren

В який момент ви зрозуміли що життя – погане?
коли саме розчарувавшись у сяйві вранішніх зірок?
чи вам розбили окуляри із бабусиних казок?
у цьому світі кожен з нас гравець, й важливий кожен божий крок
Ось наведу вам приклад, покажу зразок.
Я вірю в сонце, а ти в небо, тоді мені вже зараз поясни
Чому я як місяць, є завжди.
Та про мене вічно забуваєш ти, бо бачиш сонячне проміння, й вихваляєш день.
Хоч всі потаємності ти показував лише мені.
Відколи це ти віриш лиш собі?
Відколи ти забув що я тут місяць, сонце – ти!
Світи мені, прошу, і не згасай!
Не смій мене лишати!
Ти егоїст! Паскуда! І, не знаю більше слів.
А якби знала, щось, крім того, що ти мене навчив.
То я б сказала, ух сказала б!
Плакав би!
Та вчив мене занадто щиро, надто вільно.
Навпаки ж робила я.
Ловила кожен твій смішок і кожен твій промінчик і ховала під ковдри.
От тому обожнюю я літо, коли чимдуж пануєш ти!
Скажи мені, прошу скажи!
Скажи що хмари підуть, вони не назавжди.
Те саме тобі скажу я про зірки.
В моєму світі, лиш існуєш ти!

Коляса Дарина