Люди женуться за грошима,
В погоні цій гублять себе,
І забувають за дитину,
Яка у кожному живе.
Норми моралі нас хвилюють,
Ми знаємо їх на зубок,
В моєму оці є колода
Та бачу я чужий сучок…
Живемо в час,
Де гроші правлять,
За них і душу продамо,
Вони дарують нас і ваблять,
І все життя ми біжимо,
Немає часу зупинитись,
Спитати в себе,що не так?
Куди біжу я і навіщо,
І в голові чому бардак?
Настворювали собі правил
І установок в голові,
І слідуємо їй священно,
А ті всі правила чиї?
Кому живеться від них легше,
Мені чи тим,хто їх писав?
"Будь,як усі,
Не виділяйся,
З тебе сміються!"-хтось сказав.
А хто сміється? І чи з мене
Чи із нікчемного життя,
Яке щоденно проживає,
Чи знає мене до пуття?
Свої хай перше стіни білить,
Чорніші чорної землі,
Я із своїми розберуся,
Я стаю на свої граблі.
Чужі граблі не вчать нікого
І правила чужі не вчать
Ні молодого,ні старого,
Хоч знаємо ми їх на "п’ять".

Карина Шевченко

Ми нарікаєм на минуле,
Жалкуємо,що щось впустили,
Говорим про важке дитинство,
І що батьки не так ростили,
Життя
вважаєм за помилку,
Шукаєм винними у тому,
Що живемо не так як мрієм,
А ніби якось по-дурному.
А може то і не помилка,
А може то так мало бути?
Та ми не хочемо так думать,
Ми хочемо усе забуть.
А забувати не потрібно,
Треба все гарно пам’ятать,
Щоб більше на граблі подібні
Ніколи нам не наступать.
Та то ж був досвід-не помилка,
То ж був урок-не покарання,
І щоб сьогодні буть такими
Треба були оті страждання.
Усе не просто так сьогодні,
Усе,що робиться-на краще,
Сьогодні своїми думками
Будуємо майбутнє наше!

Карина Шевченко

А пам’ятаєш, як тобі кричала на колінах,
Щоб ти не йшов від мене,милий,
І все це розповзлось по стінах,
А я кричала: "Ти єдиний!"…

А пам’ятаєш, як удвох сиділи
І довго-довго говорили,
А пам’ятаєш, як курили,
А пам’ятаєш, як любили…

А пам’ятаєш наші фото,
А пам’ятаєш ту суботу,
Коли зустрілися востаннє,
Не знали, що любов розтане…

А пам’ятаєш спільні мрії
І на майбутнє всі надії,
А пам’ятаєш, як сказав,
Що більше не кохаєш,
Хоч знаєш, дуже добре знаєш,
Що боляче мені зробив…

Та ні, нічого ти не пам’ятаєш,
Напевно,іншу вже кохаєш,
А як же я, а як же я,
Маленька дівчинка твоя…?

Карина Шевченко

Мені ніхто не дарує квітів,
І подарунків також нема,
На день Валентина
Знову сиджу в телефоні сама.
І пішла б я може на каву,
Та нема кому запросить,
За вікном знову дощ моросить,
Знову буду удома сидіть.
За стіною дратують люди,
Дистанційне, робота,війна,
І усе це тягнеш на своїй спині сама.
Зроблю гарний мейк-ап сьогодні,
Зніму відео в Instagram,
А увечері зі сльозами
Візьму вип’ю трохи вина.
Ти розкисла,ти що, ревеш?
Ану соплі свої витирай,
Давай, незалежна й прекрасна,
Жити життя починай,
І порадуй себе сама!!!
Скільки ж можна уже ревти?
Піди випий сама тої кави,
І сама собі квітів купи.
Ти ні разу в житті не самотня,
Гарно це все пам’ятай,
Ти прекрасна і сильна цариця,
Тож давай, маленька,палай!
Карина Шевченко

Чергове восьме березня,
Як знову я сама,
І всюди повно парочок,
А я вдома одна.
Й куди б я не поглянула,
Куди б я не пішла,
Там скрізь зустріну їх,
Закоханих людей!
От би й мені так бути,
От би й мене отак прижав хто до грудей.
Але нема моєї долі,
Блукає досі десь в світах,
Але й нема моєї волі,
Десь загубилася в роках.
Ненавиджу це свято,
Так само, як людей,
Ви вірите завзято,
Немає вам суддей,
Немає вам нічого,
Лиш тільки він і ти.
Нема вам всього світу,
Лиш з ним хочеш іти.
Та я про це не мрію,
Бо знаю, що не так,
Нема кохання в світі,
Лише один бардак…

Карина Шевченко

Кілька років всі відчули трагедії,
І як все пішло до праху розстрілу,
Ця сповідь спрямована всієї історії,
Тьма перенесла на краплю крові,

Невинні були нещасні, через всі арешти,
Ці репресії мучили всіх невинних українців,
Похмурі душі перенесли до наших душ,
Заморили всіх розстріляним катуванням,

Совєти думали, що ми – боягузи українці,
Замордували своїми діями, і філософіями,
Поки наш народ не став жертвою репресії,
Ці совєти такі мордовані були, з тьмяними,

Ось пригадаємо: 1918 рік – бій під Крутами,
Ще 1917-1918 рік – УНР, Петлюра був живим,
Невинних і молодих студентів розстріляли,
Вони були за нашу Україну, і поки була війна,

1919-21 рр. – війна між нашими і Совєтами,
Ленін ще був гидотним, і гидотний Троцький,
Потім ще прибув і Сталін і почав репресії,
почалась кривава епоха Радянського Союзу,

Глибина кривавих років – це 1932-34 рр.,
Тут і голод і смерть, ще і Будинок «Слово»,
Вже глотки нашої мови – зʼїдено комуністами,
Не давали жити, арештували і розстріляли,

Невинні творчі інтелігенції могли ще жити,
Їм заважало тільки одне – ці прокляті Совєти,
То Курбас, Куліш, Хвильовий, Сосюра та інші,
Ці прокляті Совєти відібрали їх живими,

Ці криваві роки – Єжов ще гидотний карлик,
Ці страшні роки, і це ми – українці знаємо,
1937-38 рр. – ці репресії зробили комуністи,
Ці Совєтські кати вбивали українців з кроком,

Ще гидотний Совєцький був – грузин Берія,
Проводив ці криваві репресії, і не зупинились,
Ці репресії ніколи не зупинились, ці Совєти,
Тільки давали згоду на репресії і розстріли,

1941-43 рр. – в Західній Україні були Совєти,
І теж провели репресії, не дали спокій всім,
Цей Хрущов такий ще кукурудзяна каша,
І тут невинних українців також розстріляли,

Все було пролитої крові, і всі помирали.

P. S. «Це моя історична сповідь – сповідь розстріляних душ, ми українці, і повинні все знати, поки не зникло вся історія, Совєцькі кати розплатились за свої вчинки про репресії»

(20 серпня)
Михайло Хвильовий

Ти лиш зупинись, зажди
Чому думаю про тебе завжди
Чому твоє серце здається гірким
Чому ти вважаєш мене ніким?

Ти тільки, скажи
Чому я так хочу до тебе завжди
Чому ти блукаєш і знов без причин
Мене розриваєш та робиш нічим

Стривай, зажди
Навіщо вбиваєш мене завжди
Чому ти знаходиш мільйон причин
Щоб знову розбити на сотні частин

Тепер, замовчи
Бо знову ти кривдиш мене, як завжди
І знову ти палиш мої сторінки
Мене розкидаєш ти у кутки

Лише, скажи
Що будеш кохати не так, як завжди
Що тепер при всіх мільйонах причин
Я буду єдиним і вічно живим

Облиш, знову ти
Мене сильно палиш і кажеш помри
Та більше ніколи, нізащо й ні з ким
Не буду кричати, що це назавжди
viadin

Привіт, кохана
Пишу тобі листа
Мене розриває болюча рана
Так хочеться на останок торкнутися твого лиця
Та на жаль тебе поруч нема…

Коханий…
Я прийду до тебе в безсонні
Коли ти не зможеш приїхати
Проросту квіткою на долоні
І буду завжди з тобою дихати

Я прийду до тебе в безсонні
І торкнуся серця твого
Щоб ночі не були холодні
Щоб ліг ти під моє крило

Я прийду до тебе в безсонні
Ніжним поривом вітру
І щоб очі мої бездонні
Заповнили твою прірву

А ти просто прийди до мене
Повернись з того запеклого бою
Пригорни мою душу до себе
І наповни її повністю, немов свою
viadin

Доторкнись до моєї душі на останок
Пригорнися так ніжно та сильно
Бо завтра знов прокинешся в самотній ранок
І на серці буде пусто та зимно

Доторкнись, благаю, до моєї руки накінець
І ласкаво своєю її огорни
Можливо колись напишу тобі нею папірець
Після якого відчуєш скрипіння самотньої струни

Доторкнись, чуєш? Ти де?
Здається вже пізно і ти знов далеко , десь там
Коли ця клята відстань мине?
Коли доторкнешся вустами до ран?
viadin

"Тебе кохаю до нестями"-
Разів Я безліч повторю.
В цьому житті заради тебе
Багато чого Я зроблю.

Коли тебе побачив вперше,
Тоді одразу зрозумів,
Що закохався Я нарешті
Та й позабув про негатив.

Твоя краса, чарівна врода
На все життя заворожила,
Піддався Я немов гіпнозу,
Мою Ти душу полонила.

Одного разу Я сказав:
"Подобаєшся Ти мені".
Не сприйняла всерйоз зізнання,
Серце моє наче в вогні.

Надію Я велику маю
І зрозумієш Ти колись,
Що дуже Я тебе кохаю,
На почуття мої озвись.

Хочу собі таку дружину
Та ще багато діточок,
Щоб в нас була сім’я щаслива
І сад великих квіточок

Для тебе Я на все готовий,
Оберігати, все життя.
Прагну тебе завоювати.
Хоч Ти фортеця не моя!
Юрій Сіромашенко