Він побачив її усмішку, сяючий промінь
Побіжний погляд, серце крайнє
Він закохався, без імені
Таємна пристрасть, невимовне полум’я
Він дивився, як вона йде, з сяючими очима
Уявіть собі пошепки, тільки вони знають
Як вона сміялася, так вона зітхала
Він відтворював кожну мить і дивувався чому
Але, на жаль, він ніколи не знав її імені
Не сказав ні слова, не заявив про свою славу
Він мовчки чекав би біля неї
Сподіваючись зловити її погляд, його серце направляло
Але минав час, і вона проходила повз нього
Залишивши його зі сльозами і самотнім зітханням
І він усвідомив це з важким серцем
Його кохання було марним, витвором мистецтва
Хоча він бачив її сяюче сяйво
Він ніколи її не знав, а тепер вона піде
І він залишився лише зі своїм болем
Кохання, яке було втрачене, марно
Коли дивився на неї
Душа розривалась
А серце розбивалось.
N.D.M

Тридзвонить каплиця рівно в такт
І звук стає дедалі гучніше,
душа від страшних думок дрижить
Куди ж іщє може бути гірше?

Наскільки ширшою стане тая чорная діра,
що енергію життєву проковта
А тиша з дна, що як пітьма
Паралізує – милости нема

Стоїть мужчина при могильці одній
Вінок кладе на цвинтарі похованих мрій
Зітхає.
Кидає погляд на перехожих, бачить дитя схоже,
Себе він в ньому впізнає.

Каже:
«Дитино, збережи тепло свого багаття,
Випусти жайворонка з тісної клітки,
нехай крила свої палаючі розправить,
Розведе багаття палкого вогонь із вітки

Нехай в твоєму серці замість тягаря
Буде умиротвореність душі,
Легкий тріскіт камʼяної печі

Побути кимось – завжди встигнеш,
А собою – хоч на мить
Дозволь собі своїм життям прожить!»
Дмитро

тест
дан

Двоє незнайомих людей,
Які знають один одного усе життя.
Вони притискались до спільних грудей,
У яких на той момент ще було серцебиття.

У натовпі знайдуться очами,
Їхні погляди переплетуться.
Зроблять вид, що не спали разом ночами,
І назавжди знов розійдуться.

І ніби ніколи не було цих людей разом,
Не було кохання і смутку.
Проте, коли вона тримала на нього образу,
Він все одно одягав на неї свою куртку.

Вони двоє йшли пліч-о-пліч,
По уламках , руїнах , ножах.
І коли настає холодна осінь,
Ці спогади приходили у снах.

Вони більше не хочуть закохуватись,
Тому що обоє бояться…
Що кохання, як пісок
Попід пальці, і почуття розгоряться…

Незнайомці, які знаю усе
Про життя, про сім’ю й особисті проблеми.
Вони стоять на холодному шосе,
Де більше не будуть лунати поеми…

А "Завтра" їх на щастя не схоже,
"Сьогодні" абоненти не доступні.
Вони будуть проходити ніби звичайні прохожі,
Проте згадуючи ніжні поцілунки.

Серце знову почне скажено битись,
Але пізно вже про це казати.
Думки теж почнуть в туманах губитись,
Тут не можливо- не кохати.

Але пропадуть усі людські слова,
Вони ж тепер чужі люди.
В нього лиш в ній забита голова,
І вона не може його забути…
viadin

Знаєш, ти й правда є причиною, щось писати
Тобі присвячую книгу всіх віршів
Бо у житті не можу показати
Спалахи світлих й дивних почуттів

Побачивши тебе у голові рядки складаю
Що будуть вкладені в поеми від душі
Бо у житті я лиш рум’янцем запалаю
І ми пройдемо повз, немов чужі

Багато можна всякого писати
Такі чудові й сильні почуття
Але в житті не зможу я сказати
Бо перестану відчувать серцебиття

Я дивлюся на тебе , немов на світ
Та лиш сенсу не бачу
Ми не сказали жодного "привіт"
Тому думками часто плачу

Сказати чесно, мені вже набридло
Не відчувати нічого навзаєм
І коли тебе бачу ,стає огидно
Але чомусь думками досі один одного тримаєм
viadin

Ти пахнеш весною
Пахнеш першим коханням
Незавершеною грою
та легким розчарування

Ти пахнеш цвітом
пахнеш комфортом
Прохолодним весняним вітром
Й рідним та знайомим поворотом

Ти пахнеш зеленим чаєм
Пахнеш яскравим сонцем
Яке світило над улюбленим гаєм
Яке заглядало у моє віконце

Ти пахнеш скошеною травою
Пахнеш бабусиними пиріжками
Ранковою, весняною росою
Й нічними незабутими снами

Ти пахнеш слізьми
Пахнеш сумними думками
Ти мов світло пітьми
Але пахнеш несказанними словами

Ти пахнеш як відстань
Пахнеш прірвою
Пахнеш як відкриття нового світу
Сповненого надією

viadin

Скрипить підлога, стіни знов мовчать
В кутку сховались усі мої думки
Невідомі голоси з душі кричать
"Допоможи мені, допоможи"

Холод б’є по тілу наче струмом
Не гріють батареї від доща
Я закриваю серце, не вижити з цим шумом
Торкаюсь леза холодного ножа

Я маю крила, я можу летіти
Але болить ще не достатньо
Я маю силу, я буду терпіти
Буду ховати цю біль до останнього

Хай лезо проріже серце моє
Нехай витікає вся кров, а з нею і біль
Нехай я забуду життя все своє
Забути його- й була моя ціль
viadin