Початок весни , коли усе розквітає
Вона сидить , як завжди одна
Він біля неї стежками блукає
Між ними велика китайська стіна

Вона не хоче відносин
Для неї це непотрібна річ
Їй просто подобається осінь
Для неї вона настане через ніч

А він життєрадісний й щасливий
І у відносинах він бачить сенс
Хоч любить вічні дощі та зливи
Він обожнює цей повільний процес

Здається вони б ніколи не зійшлися
Якби не поворот подій
Одного разу шляхи переплелися
І стали один одному важливіше всяких мрій

Вона про нього думала ночами
Про його руки , тіло й посмішку
Хотілось стати хоч на день його очами
І безтурботно утопитись в нього подушку

А він, здавалась їй , не бачить головного
І думає весь час про іншу , і лиш по ній горить
Та це вона не помічала основного
Погляду його на неї , коли вона поруч сидить

І знаєте, можливо не розумно
Але вони мовчали кожен раз
Лише дивилися один на одного безшумно
Не кажучи жодних людських фраз

Вона боялася, що він не хтів
Й не визнавав її за свою знайому
А йому просто не вистачало слів
Аби хоча би раз дійти до цього прийому

І кожного разу , коли вона згадувала ті моменти
Коли він їй просто писав
Вона збирала ці спогади , наче монети
І ними він наче уночі її колисав

Та ось вона сидить посеред зелених дерев
І не розуміє де ж її улюблена осінь
Чому час так помалу пливе
Чому вона знаходить на цій дорозі
viadin

Найгірші почуття, це ті, що не взаємні,
коли ти дивишся на нього і не бачиш блиску в очах.
Коли твої дотики для нього завжди не приємні,
Коли він без слів лягає спати та бачить іншу у снах.

Коли ти готуєш для нього смачну вечерю, чекаючи з роботи
А він приходить і просто мовчки їсть
Тобі іноді так хочеться просто турботи
Щоб він не відчував до тебе холод та злість.

Ти гуляєш з ним по парку, наче незнайомі
Без слів, мовчки і на незрозумілій дистанції
неначе ви не проживаєте в одному домі
наче не чекаєте на автобус на одній й тій самій станції.

Кохання без взаємності, воно таке жорстоке
воно так мучить, палить і вбиває душу
І ти неначе море, що таке глибоке
перетворюєшся в самотню у місті калюжу
viadin

Молодий хлопчина у полі лежить
Забагато заліза у його тілі
Він не знає чи зможе далі жить
Чи переживе ці заметілі

І ось він чує неподалеку крик побратима
"Живий" – подумав собі та почав до нього повзти
Побратим дивиться на його не живими очима
"І як нам двом тепер звідси вилізти?"

Один не може йти , а інший не бачить
Можливо зараз останні миті життя
"Ми тут загинемо , значить"
Вони починають молитися , цілуючи на грудях Христа

І кожен крові багато втрачає
І сил у них вже наче нема
Але сліпий молодого тягти починає
"Можливо вистачить сил , можливо не дарма "

Над головами знову літають пулі
На кожному кроці побратими, але вже не живі
У голові скоро почнуть кувати зозулі
А вони повзуть , хоча вже всі в крові

"Ми маємо жити, ти чуєш мене?"
Говорить сліпий молодому
"Ти очі мої, а я тіло твоє
Ми разом вернемося додому"

"Я чую , я чую тебе милий брате
Але вже не маю я сил"
"Ти не помреш від кулі того москаля , що вбиває всіх , кляте
Ти повинен відчути порив нових крил"

І ось вони близько до місця де наші
Осталося пару метрів до спасіння
Та один не витримує та падає , немов життя віддавши
У побратима залишається лише мале сумління

"РЯТУЙТЕ, РЯТУЙТЕ , ХОДІТЬ СЮДИ
МИ ТУТ , МИ ЖИВІ , АЛЕ ЦЕ НЕ ТОЧНО"
Він чує кроки , але не бачить сліди
І не впевнений, шо це наші остаточно

"Прошу вас, прошу , врятуйте його
Він повинен ще жити
Врятуйте , будь ласка, брата мого
Я обіцяв замість нього ходити"

"Спокійно козаче , ти теж постраждав
Ми зробимо все , що у наших силах"
"Та я би життя за нього віддав
Аби не стоять на могилах "

І ось вони двоє , в палаті разом
У них тепер спільні очі та тіло
І можливо колись , колись із часом
Не буде болить те , що боліло…
viadin

Моє тіло лежало в окопах
І тремтіли вгорі небеса
А у голові знову звучали
Тихі крики й чужі голоса

Моя шкіра покрита мурахами
Мої руки тримали хреста
Ми лежали під чорними хмарами
А над нами схилилась верба

Мої очі вже більше не плакали
А у серці крича голоса
Усіх тих, що ми уже втратили
Усіх тих, що вбила війна

Мій розум був поруч із рідними
Я проводив із ними весь час
Я сідав з ними кожен день снідати
І приходив до них я у снах

Моя віра не вбита чужими
Моє серце навічно живе
Ми трималися разом щосили
Сподівалися все це мине

Моє місто зруйноване повністю
Мій будинок розбитий ущент
Я вбиваю ворогів не із совістю
Мій біль- бойовий інструмент

Я навіки прихований вірою
Моє сонце світить з грудей
Я живу й виживаю з надією
Моє сонце освітить людей

Мої ночі страшні та холодні
Не зігріє мене вже ніхто
Може падати буду сьогодні
Але серце світитиме вічно в вікно

Я падаю, падаю й падаю
Лечу, розбиваюсь і жду
І останнє бажання загадую
Торкнутися світлого дну

Я мрію й надіюсь що виживу
І принесу світлу весну
Та здається вже вічно я житиму
На цьому світлому й чистому дну
viadin

Коли розходяться люди кохані
Вони міцно тримають руки
Вони ідуть у світи незнанні
Дивлячись в очиці болючої розлуки

Їхні очі сплітаються в погляді,
Їхні руки тримаються, мов замок
У пам’яті блукають спільні спогади
Блукають серед мільйон думок

Він дивиться на її сумні очі
Торкається її уже холодних і тендітних рук
І розуміє, що без неї не такі світлі ночі
Що без неї слабкий серця стук

А вона дивиться на нього в останні хвилини
Сльози капають по ніжних щоках
Адже скоро дорогами в інші країни
Вона безсило полетить, як безкрилий птах

Люди, які закохані в душі
Та їхні останні секунди біжать
Вона буде приходити, коли падатимуть дощі
І біля нього уявно буде лежать…
viadin

Заряд телефону розлучився двох закоханих.
Холєра! Ну як він посмів!
Розлукою довгою змучених, втомлених
Підтримати не захотів.

"Ну де ж та зарядка?" –
Дівчина сердиться.
Охоплює бідную страх:
"А що, як мій милий до мене не вернеться,
А згине в далеких степах?"

"Не бійся, кохана, тебе не покину" – кричить він на всі голоси.
"Ти, вітер могутній, ти, мій побратими,
Слова ці лиш їй віднеси."
Михайлик Олег

Вже осінь повіяла холодом.
Здавалося б втрачено все.
Надію на крилах метелика
Нам Всесвіт з тобою несе.

Я хочу, щоб ти була впевнена,
Крізь морок й смертельні пастки
Кохання, що світить у темряві
Ми зможем в серцях пронести.
Михайлик Олег

Народився Я колись

Народився Я колись,
Вперше світ побачив.
Все для мене навкруги
Було якось мрячно.

Я наспівував собі:
"Ша-ла-ла-ла-ла-ла".
Називала карапуз
Мене моя мама.

Перші кроки я робив,
Вчився говорити.
Вчився пізнавати світ
І життю радіти.

На шляху Я зустрічав
Труднощів багато.
"Синку вийде в тебе все", – казав мені тато.

Я іду собі вперед,
Нічого не боюся.
"Не журися, не сумуй",-
казала бабуся.

Я на совість все робив,
Доводив до ладу.
"Не обманюй, чесним будь", – давав дід пораду.

Виріс Я великий хлоп,
Дечого навчився.
З негараздами своїми
До кінця Я бився.

Вчив науки різні Я,
Щоб знання здобути.
Із життя Я зрозумів
Треба й добрим бути.

Бо коли добро ти робиш,
То добром вернеться.
І назло всім ворогам
Доля посміхнеться.
Юрій Сіромашенко

І дощ, і сніг, і гіркі сльози.
Пронизує тіло докучливий біль.
Вперед і вперед крізь лютневі морози,
Крізь вічність хурделицю і заметіль.

Мотаю бинтами скалічену душу.
Зализую рани померлих братів.
В очах пелена та я рухатись мушу.
І іншої долі я не хотів.

І дощ, і сніг, і гіркі сльози
Дружин, матерів, сестер і дітей.
Я вірю, заквітнуть розпущені коси
Країни сміливих і вільних людей!
Михайлик Олег

Між нами тепер лиш спогад,
Що болем тривожить серце.
Між нами відстань та потяг,
Що із колін знову зіб’ється

Ти зник, як тінь,
Залишив лиш тишу між рядками.
Розірвав захисний ремінь
Та покинув одну із думками

Усе згасло, як свічка,
Залишило лиш попіл із мрій.
І кожен раз лягаючи у ліжко,
Повертається потяг надій.

Та любов, що згасла,
Залишає лиш темряву у душі…
Та вона мене не злякала,
Не змиють надію дощі…

Ти на моєму серці залишився шрамом…
У снах залишився тепло твоїх обійм,
Тоді здавалося назавжди будем разом,
Тоді здавалось, потяг ще не втік…

Твій голос згас,
Залишив лиш ехо, що в серці лунає.
Нехай іде час,
Та я й далі шукаю тебе там, де тебе немає…

Я кричала, мов сотні голосів,
Мене чули тисячі вулиць…
Та ти не чув у тиші моїх слів,
А якщо й чув, то просто "почулись"…
viadin