На березі річки, де хвиля тремтить
Де захід сонця відбивається в воді
Прийди до мене, серце не терпить
Прийди, допоки гарні й молоді

На березі, куди поверниться весна
Прийди та подивись на мене
Тут на галявині вже квіти розквіта
Тут вже навіть розцвіли берези

А пам’ятаєш, як сиділи під ними удвох
Як вітер гуляв по наших обличчях
Напишу я про це, для інших епох
Про те, як не тремтіли сльози ще на очницях

На тій березі був наш знак
В який ми помістили все своє кохання
Воно полетіло уже, наче птах
Цей берег пронизаний нашим мовчанням

І скільки б років іще не пройшло
Я бути сюди приходити
Бо знаєi із часом, назад кохання прийшло
І тільки тут мені хочеться жити.

viadin

А час і справді не лікує
Ти просто привикаєш до певних змін
І з кожним днем тебе сильніш марнує
Підкидаючи під ноги сотні мін

Спочатку ти тримаєшся і рвешся
Але не завжди бути сильною, зрозумій
Ти не їси, однією водою нап’єшся
Але згодом відновитися зумій

А потім ти сидиш і дивишся у стелю
В душі й думках твоїх мандрує пустота
Ти наче відправляєшся в пустелю
Де ти однісінька, лише одна…

Де навколо ні душі, нічого
Де немає усіх, хто був поруч завжди
Де ти не почуєш жодного кроку живого
І не побачиш жодні сліди
viadin

В тебе очі пусті та стомлені руки
Більше не можеш терпіти ці муки
Серце стискається , рана кровиться
Гарячий піт капає по ключицях

Тяжко лежати, сидіти ще тяжче
Кулак стискаєш ще дужче і дужче
Із кожним разом болить іще більше
Кулі літають, бомблять ще сильніше

У такий час ще хочеш кохати
Хочеш вернутись до мами і тата
Але здається, що це не можливо
Мрієш собі про найкращу могилу

Сльози стікають по брудним щічкам
Ті, що раніш усміхалися вічно
Ті, що не бачили бруду та сліз
От би зараз взяв і щосили поліз

viadin

Літній дощ у сірому місті
Краплі стукають по вікні
На квітучій яскравій гілці
Сиділи двоє- я і ти

Цей сон завершився у миті
і ось лежу я в темноті
Розплутую червоні ниті
Наплели двоє- я і ти

А біль кричить всередині мене
Я відкриваю очі- ніч та пустота
І сто причин покинути тебе
Та закриваю…знову тишина

У чому сенс, не бачу я його
У серці лиш панує невідомість
Але від нашого кіно
Втрачаю сили та свідомість

Світає, сонце знов дає надію
Між листями краплі заховає
Чи зможем серед них найти нашу мрію
Чи може нас уже просто немає

У темряві роздумів і мрій про наші плани
Я шукаю в тобі те, чого у тобі немає
Я надіюсь на те, чого ніколи не хотіла
Я втікаю, але щось назад повертає

То не образи, а наші внутрішні бої
Ми хочем розгадати, хто насправді ми
Торкнулися серця губи твої
Ми шукаємо правди у вічнім вогні

Поміж крапель, що падають холодним дощем
Ми знаходимо сенс який загубили
Чи виживе надія, якщо серце проткнути ножем
Чи зможем зберегти тих, що любили

viadin

Мені хочеться стати небом над твоєю головою,
Такою різною та неповторною,
Щоб ранок й вечір милувався мною,
І навіть якщо стану на мить грозою.

Щоб кожен раз, коли на душі важко,
Ти розглядав мене на полі ромашок,
Щоб кожен раз, коли ти будеш почуватися щасливим,
Моє небо здавалося тобі чистим та білим.

Щоб кожного разу, коли заплутався в думках,
Я змивала їх теплим дощем,
Щоб ці крихітні краплі зупинились на губах,
Які колись шепотіли сотні поем…

Ти мені завжди розказував про небо,
Що воно для тебе буде вічним,
Мені б так хотілося знову почути цю поему,
Та наш кінець виявився епічним…
viadin

Я спалилась об тебе не вперше
Моє серце розбите не раз
Та чомусь воно далі бреше
Що із ним усе буде гаразд

Обпіклась об тебе не вдруге
Всередині все знов пече
Та не скажу ніколи я другу
Що це ти поранив мене

Я зламалась знов через тебе
Не плачу, уже не болить
Лиш винну перекину на себе
Заспокоюся й переболить

Я порізала серце об твоє лезо
І ніколи, нізащо й ні з ким
Не обговорю це все тверезо
Не замолю поріз цей гіркий

Мої рани вогнем обпікають
Не залікує нічого вже їх
Моє серце, живе та вмирає
Вся ця біль це тільки твій гріх

Крізь сльози, страждання та біль
Я навчусь себе рятувати
Ти не насипеш більш у рани сіль
Я зумію ще щось відчувати

Хоч і падають зорі в безодню
Я тримаюсь за світло в пітьмі
Бо лишаючи слід у безодні
Я знайду новий шлях у житті
viadin

Закружена між зір,
На гребні медіану.
Вона злетіла в вир
Крізь бризи океанів…
Завмер натхненний подив,
Її крилатий вік!
Систем космічних зводи,
Торкається орбіт…
Потік думок у стопі,
Нова реальність.., дійсність?
Миттєвості галопом,
Прогулянка у вічність…
Весь всесвіт на долоні,
Хіба таке можливо!?
Політ в космічнім лоні,
Чарівність, справжнє диво!..
Парад галактик.., промінь…
Стирання голограм…
Людський, нечіткий гомін,
Свідомості обман?
І вільний подих, легкість,
Між зір затанцювала.
Фантазії безсмертність,
Дванадцята настала…
ND💞
Надія Холод

Сегодня каста мне чуть чуть ближе стала,и то не сказка древняя Руси,я не схожу с тропы как с пьедестала,но возвращаться не проси.не тропы хожены лесами,и не скрывать я их готов,вот мы живём под небесами и миллиардами голов.не находясь на этом свете здесь не оставишь и следа,и для людей то не в секрете растут деревья и течет вода.а в этом мире есть предание,коль навредить минувшим дням ,тебе не данное задание не сбережется от огня.сегодня каста мне чуть чуть ближе стала,и то не сказка древняя Руси,я не схожу с тропы как с пьедестала но возвращаться не проси.
Пастух андрій

И вот всегда нам нужен воздух,который никого нигде не спас,вот мы не думаем о звёздах,а звёзды думают о нас,их представители как вылетят то прилетят не сразу,здесь дышится приятно,вдохнут два раза и улетят обратно.они бывают разные,есть синие есть красные,но нету голубых,вот этим мы и отличаемся от них.нас мысли к звёздам не уносят,заботимся мы постоянно о рубле,на звёздах всяк и каждый спросит а есть ли жизни на земле.и спросят сколько у вас стран,давайте пообщаемся немного,никак не входит в ихний план стоять у нашего порога.они бывают разные есть синие есть красные,но нету голубых,вот этим мы и отличаемся от них.к нам прилетают пообщаться,задать о жизни два вопроса,у нас не принято встречаться бо мы не видим дальше носа.их представители подумают о нас,а мы все дальше в норы в норы,у них уже не в первый раз возникнет много звездных споров.они бывают разные есть синие есть красные,но нету голубых,вот этим мы и отличаемся от них.
Пастух андрій

В кінці помремо ми обоє,
Натхненно вириваючи зі спогадів вірші.
Ти зачитаєш рядки Симоненка,
А я тихенько Семенка поведу.
Митці кохають палко і натхненно,
Тепер непевне знаю я.
Та розчинилися прірви вороття,
І ясними спогадами літа пройшовся ти в моїх думках. Ти цілував мої тендітні пальці,
Грайливо дивлячись в майбутнє.
Коли ти вимовляв “кохання”,
Мені згадались осінні п’яні вечори,
Коли тіла, пропахлі алкоголем, зійшли в ніжній боротьбі.
Натхнені нашою любов’ю,
Ми стаємо частинами зірок.
Можливо, слід наш досить непомітний,
Та у мистецтві ми лишимось навічно,
Ми заживем в різних картинах
Й коротких поетичних снах.
ElizaLoiren