Брожу по улице один среди народа и машин и не могут найти ответ кому то нужен или не.враждуют с разумом душа,а за душою ни гроша.зачем мне имидж мудреца,когда все вольные сердца,слагая планы наперед берут лишь золото в учёт.смогу ли я вообще узнать как всюду в жизни успевать,и уберечь свою главу когда я за течением плыву.свое сказание завершая и радуюсь и унываю
Пастух андрій

Де би подітися,щоби зігрітися моїй замерзлій душі.сам вже дивуюся,мало спілкуюся й пишу якісь там вірші.як я покаюся,вже не вертаюся до непристойних діянь.хочу вітатися,щоб віддалятися від марнославних страждань.
Пастух андрій

Дніпро замерз,покрився льодом,і снігу добре намело і всі працюючі заводи давали Києву тепло.ховались люди де тепліше в кафе,метро чи магазини,і по узвозу далі вище ми йшли минаючи картини.ходили діти із батьками десь по Печерському району,а там де стадіон Динамо були і гості з за кордону.хрещатик був як завжди людний,а під майданом торгували,і в вихідні й в звичайні будні народу тут завжди хватало.
Пастух андрій

Це все ілюзія і самообман.
Ми шукаємо правди, а потім намагаємося її забути.
Шукаємо сенсу там, де його немає.
Те, що нам здавалося, лише здається.
Місця, які здавались небезпечними, насправді найбезпечніші на світі.
Люди, що здавались злими, виявляються найдобрішими.
Наші мрії — це ілюзія.
Досягаючи цілей, ми не досягаємо нічого.
Хто клявся у вірності, зрадить першим.
Ми знаходимо справжніх друзів у найнеочікуваніші моменти.
Нічого не вічне, і ніщо не вічне.
В найзлішої людини — найдобріше серце.
Події, які зараз відбуваються, кожен розуміє по-своєму.
В хаосі — порядок.
Все в нашій голові.
Емоції неконтрольовані.
Досягаємо того, чого не хочемо.
У повній свободі обираємо заточення.
В заточенні прагнемо свободи.
В епоху доступної інформації ми деградуємо.
Самодостатність — слово без значення.
Все, що ми бачимо, — лише наша уява.
Людина, яка вміє все, насправді не вміє нічого.
Дурень впевнений у своїх знаннях,
Коли розумник вагається.
Наскільки кольорова наша уява, настільки кольорово ми можемо бачити.
На самоті ми не почуваємося самотніми, серед людей — так.
Хвилини на самоті не хвилини.
І лише пізнавши себе, ми можемо пізнати світ.
Однодумців зустрічаємо випадково.
Труднощі допомагають нам.
Те, що ми намагаємося вивчати роками, розуміємо раптово.
Логіки немає.
Все обесцінене.
Від себе ніколи не втечеш.
У безлюдних місцях почуваєшся на своєму місці.
У великих містах хочеться втекти подалі.
Люди, які тебе виховували, не розуміють тебе.
Використовуємо багато слів без значення.
З людьми, з якими знайомі кілька годин, відчуваємо дивний зв’язок.
Все, що залишається — це навчитися приймати цю ілюзію як частину життя

Олена Шевченко

На полиці, де пил оселився,
Відпочивав лист, загублений у днях.
Він побачив наші сни,
Втратив цей долею шлях.

Пожовклий папір, мов старе полотно,
Несе слова, що зникли в млі.
Відчайдушне серце колись їх вело,
Та тепер вони, мов білі кораблі.

Лист від незнайомого до себе самого,
Про мрію, що згасла в мороці ночей,
Про дім, що залишився десь далеко,
І про душу, що шукала ключі.

Слова, мов срібні зірки, що згасають на небі,
Залишаються десь між світанком і солодким сном.
Ледь-ледь не торкнутися землі,
Бо лист той став мовчазним тягарем.

Він відпочивав там роками, не питаючи "як?",
Не шукаючи відповіді на "чому?".
Автор давно пішов іншим шляхом.
А лист залишився – символом йому.

Тепер він мовляв би: "Ти не забувай,
Що слово – це голос душі.
Пиши, поки серце ще має край,
Щоб листи твої не зникли в тиші".

Забутий лист – це зламаний міст
Між тим, хто ти є, і тим, ким ти був.
Він нагадує нам: не губи компас,
І пише нам: не втрачай свій шляховказ.
Софія Дмитрієва

Пам’ятаєш, ті сонні куплети?
У повітрі вальсом тремтіли.
Було так вересневотрагічно.
Зате ми вільні були.
А потім порвалась струна..
Так стало тихо, що й місяць мовчав.
Лиш зорі собі пливли океанами.
Місяць виводив самотні сильветки
і білого лебедя намалював.
Прошепотів якісь марення тихі
і в попелясту відпустив даль, прогнав.
Вітер лагодив струни старанно,
та раптом хтось ночі серце розбив.
Гармати далекі тремтіли тепер,
десь червоною рікою знову кров.
Від вікон чужих відігнали сон,
запалили вогонь осінній.
Лиш білий птах десь тихо летів,
забуваючи сонне молоння[1].
Світив місяць, ніби їх двадцять у небі.
Було. Розгубились же вже, заблукали.

ноусаму.