Щось запекло у грудях,
стискасуючи серце, розум, так..
так сильно, що страх, просочившись
скрізь думи терпкенні, у скроні лишає свійбах.
Ті думи гарячі , пекельно-жаркі , буває тошнотно затерті, в нейронному жерлі, що звеш головою, зʼїдають тебе натщесерце.
Навіщо картаєш себе ти , здираєш до ран, ту душу картонну, вона ж не із сталі, облиш то, відстав. Мученія ті не вартують копійки, ні шекеля, долара, гривні.
Ніна

Як хочеш поваги до себе, так знай:
Особисті кордони будувать починай.
Всі люди однаковий мають талант
І у житті чужому – ти кращий консультант.
А як бути з тими, в кому віри не ймеш?
Будь чесним з собою і далі підеш.
І цінуватимуть вас тільки так,
Коли в цінності до себе самого,
ви-мастак.
Бандура Анастасія Олегівна

меланхолічно хитає вітер смереки зранку
Вона все палить цигари на ґанку
У виднокраї маневрує хмара кучерява
«На дощ», вона каже, відсьорбує каву
Шибка свистить, то ж не рак на горі
І пачка «мальборо», що на столі, минула так шибко, як осінь гірка, немов та дупа огірка
За обрієм світає, уже й видно безкраїї ниви
Авантитул роману, що вона взяла на Шевченківському, вологий від зливи
Та щось елегійне з тої осені відгукується їй уривками
Попільничка до краю наповнена її сігнатурними, мурзатими від червоної помади, окурками
Вона вирішила більше не звʼязуватись з придурками.

Ніна

«Забудь, живи собі далі», –
Тихенько мама сказала.
Очі закрила від глибокого жалю.
Сумно, що про тата так мало знала.

Пізнати себе, свою силу і душу,
Так спрагло хотіла, бо відчувала – мушу.
Навіть не мушу, а хочу. І зможу.
Бо відчуття «напів» нести в собі більше не хочу.

Мені ж то не тато потрібен. Принаймні, не як людина.
А тільки б знати, що була бажана, не випадкова дитина.
Що була історія, варта розмови.
Що він може й хотів би, та не мав змоги.

Прийти, обійняти, сказати як любить.
Тепло своє дати, взяти за руку і пообіцяти, що не загубить.
Памʼять про мене і віру в ту справу, для якої ми цей договір вклали.

Донька виросла, знайшла всі опори.
В собі. І в тих рідних, що поряд стали.
Дала любов і підтримку маленькій дитині.
Попри все щасливою бути пообіцяла собі віднині.

Відчула силу могутню, глибоку.
Та неймовірну вдячність за знайдений спокій.
Все в світі як треба, вона ясно знала.
Нести знання іншим тепер щиро потребувала.
Віталія Золотар

Люби себе – мені казали.
В любові знайдеш рішення усіх проблем.
Іншого шляху любити світ в історії не знали.
Цей шлях відкриє суть усіх дилем.

Люби себе – мені казали.
А я ж так вперто суті своєї не приймала.
Недоліки і темряву сховати так хотіла.
Бути «нормальною» була найбільша мрія.

Люби людей – мені казали.
Та здавалось довкола лиш зла бажали.
Немов усі нудні чи заздрісні такі.
Неідеальні, сірі і сумні.

Так було, поки Творця в собі я не відкрила.
І надважливу істину не зрозуміла:
Мої оцінки лиш мою суть відображають.
Вони такі, бо себе справжню не приймаю.

Пізнавши і прийнявши, вільною, легкою стала.
Ті прагнення, оцінки десь відпали.
Засяяло всередині любовʼю, якої ще не відчувала.
Світ став єдиним, цілісним та досконалим.
Віталія Золотар

Привіт.
Ти знову тут,
Така «пропрацьована» невпевненість в собі,
Всілась на плечі мені отут.
І розганяєш ці думки сумні.
Тримаєш волю, мрії, мою суть.
Тримаєш ланцюгом оцей політ.
Гадаєш маю вихід з твоїх пут?

Нехай, гаразд.
Я тут була не раз.
Історія знайома і проста –
щоб далі йти,
щоразу будеш ти.
Боротися з тобою дарма.

Невпевненість свою
за руку я візьму.
Зроблю ще крок.
Туди, де мрія схована в мішку.
І полечу аж до зірок.
І попри всі страхи
Скажу:
в довірі легше досягти мети.
Віталія Золотар

Любов не обмежена в часі.
І не піддається умовам.
Любов буде в парі до тих пір,
поки будуть розмови.

Ті, що хвилюють сьогодні,
Доводять обох їх до краю.
Та завжди в поважному тоні.
А в кінці обов’язково: «Кохаю».

Поки будуть обійми.
Ті, що так зігрівають.
Поки буде спокійно.
Бо вони так обирають.

Поки буде бажання
щасливим бути разом.
Поки буде натхнення
квіти ставити в вазу.

Поки віра в партнера
сильна і безумовна.
Поки, щоб не траплялось,
ти знаєш, що неповторна.

Любов сильніша обставин.
Навіть коли іншими стали.
Щиру любов відшукали,
Лиш коли один одного прийняли.
Віталія Золотар

ти напишеш мені під грозою,
забувши, що я для тебе стала чужою,
ти напишеш мені, коли ледь стоятимеш на ногах,
а я, закохана дура, буду шукати сенс у твоїх словах.

ти напишеш в один із серпневих днів,
і я знову відчую тепло та загублюся у волоссі твоїм,
ти напишеш, обіцяю, напишеш,
згадавши, що я та, якою ти дишеш.
кус