Хочеш кави зі смаком осені?
Ти скажи, я тобі зварю.
Пледом теплим, думками, сонечком
Заквітчаю і вбережу.
Хай за вікнами вітер грається
Розтріпавши хмаринки вкрай,
Пам’ятай, що усе минається
Не хвилюйся і спочивай.
Пожовтіло навколо листячко
Прохолодною стала земля
Горобина своє намистечко
Приміряла і одягла
Так прекрасно та краля бавилась
Наряжалася в барви ті,
Щоб змінитися і засяяти
В безкінечній своїй красі.
Зупинись, роздивись навколо,
Як тріпоче осіння листова
Хочеш кави зі смаком осені?
Ти приходь, я зварю сама…
Злата Лада

Осінь шепоче про хмари,
Сірого кольору знак
Зелень вже скоро зів’яне,
Квіти погаснуть в полях.
Тільки я зовсім не хочу
Сумних, без сонячних днів
Осінь, прийди чарівною
В сяйві барвистих вогнів.
Клени вже стали, як щастя,
Золотом вкрилась трава.
Хай розквітнуть хризантеми,
Айстрам настала пора.
Я посміхаюсь до СОНЦЯ!
Вітер приносить слова
Це по землі УКРАЇНСЬКІЙ
Знову ступає ВОНА.
Хто ти? І як тебе звати?
Славна, така чарівна.
В сонячнім сяйві купалась,
Слідом за нею…зима…

Злата Лада

🍂Всі примхи осені у хризантемах
У травах росяних,
мохах зелених .
Кохання в осені таємне ,чисте
Теплом навіяне і падолистом.
Розмови осені в пташинім співі,
В небесних просіках,
В сосновім гіллі.
В тремтливім хлюпоті
струмка гірського,
В спогадах лишиться буття людського.
Посмішка в осені -у твоїх поглядах очей каштанових,
У пахкотінні
кориці й кави.
Ех пора осіння-
мить незрівнянності
У сни попроситься,
в згадках зостанеться🍂
16.09.2021

MarinaD

Сьогодні зранку, невпинно, як завжди,

Зійшло чарівне яскраво-жовте сонце,

Те сонце, що бадьорить тендітні колоски,

Дарує нам трохи того часу до приходу ночі,

Ночі що знаменує кляту, невблаганну тишу,

Вона так наполегливо тяготить до самоти,

В тій тиші наче ненароком, проти волі,

З’являються нав’язливі, гнічущії думки,

А що б якби? Якби тоді? Якби не ти?

І знову та тягуча, несамовита сила,

Давить так безжально десь із глибини,

Кидає нас у дербі безнадії та тривоги,

В епіцентр болю, відчаю, і самоти,

Таке дитяче та наївне відчуття,

Що все це сон, так не може, і немає бути.

Бо ти створена була немов би назавжди,

З якогось неосяжного, неземного світла,

Без нього так холодить цієї Осени,

Без тих чарівних, і тонких малюнків,

Які як сироти тепер на самоті,

Лежать в тій клятій та холодній тиші,

Вона так жадібно ковтає голоси,

Та безжальна, та жорстокій тиша.
Броніслав

Дарма називав тебе сонцем
Тепер ти радше як місяць
Вересень став доленосним
Тепер я знову без місця

Теплом твоїм пригорнувшись
Хотів би минуле пропало
Та прозрів холод відчувши
Місяць не має запалу

Беренда

І мені пече сонце в очі, а їм буде спалювати надгробки
Забираючи слова, що були вибиті на блискучому камені
Які будуть існувати доти, доки житимуть найближчі
А потім всі їх забудуть, забудуть все, забудуть як життя були зламані
Будуть відкривати меморіальні дошки, в подяках будуть згадувати
Можливо проронять сльозу і продовжать жити
І залишиться ті, які довіку могилу будуть слізьми заливати
Читатимуть вічні моралі і спогади лиш любити
Ти назавжди усміхнений, як на портреті із гравію?
Чи ти назавжди німий, як та земля під якою лежиш?
Якщо є Бог, то ти й справді літаєш як ангел над хмарою
А як нема, то навіки й безслідно ти зник
І кожен день, кожен з вас, все більше підриває віру
Яка і так уже у всі боки розхитана
Віру у бога, віру у вище, святе, перетворює в пляму безбарвно сіру
Яка тягнеться, мов нитка що сплутана
І я пройду повз, зловлю в собі смуток і жаль
Зловлю злість, зловлю довіру та лиш до людей
В їхню силу й незламність, міцнішу за сталь
Може й не правда, а лише ідеал ідей
Я сподіваюсь, що для всіх хто загинув
Є тиха вічність, або навіть історія нова
І краще вірити в живих, у тих хто бореться
Ніж у покору та глухої святості дива

Марія – Соломія