Самотність тихо сіє між рядків,
Де тінь на аркуші стає важкою,
Вірші — мов шепіт снів і голосків,
Що народились з тиші між журбою.

В словах знаходжу прихисток свій тихий,
Кожен рядок — мов друг у пустоті,
Вірші, як зірки в небесах далеких,
Осяють шлях в нічній самотині.

Самотність — це і муза, й тягар,
Що змушує слова текти рікою.
І в кожнім вірші — власний календар,
Де час стирається легкою рукою.

Самотність, може, не така вже й гірка,
Коли в словах знаходиш ти спасіння.
Бо в кожнім вірші тиха є ріка,
Що змиє біль і дарує прозріння.
Ярослава

Іду дорогою до Раю
Іду від краю і до Краю
Без страху сумнів залишаю
Себе в дорозі відшукаю

Іду дорогою в життя
Мій гріх приносить каяття
Тут ні початку ні кінця
Нема дорозі вороття

Іду на зламі своїх літ
Стіка з чола солоний піт
Сюжет старий як і цей світ
Мені би птахом і в політ

Іду з колиски від порогу
Іду й веде мене дорога
Тамую радістю тривогу
Та йду вперед іду до Бога

Іван Хомин

Давай з тобою поговорим
Про все що можна говорити
Про те як ріки стають морем
Про те як хочеться нам жити

Давай з тобою поговорим
Давай разом собі помрієм
Ми будем просто говорити
І ця розмова нас зігріє

Давай з тобою поговорим
Про те що серце так торкає
Давай ми просто поговорим
І хай розмова ця триває

Давай з тобою поговорим
А потім будемо мовчати
Часом в мовчанні розумієм
Те що словами не сказати

Іван Хомин

Кольори кольори колір неба й води
Із Землі догори бачу лиш кольори
Колір Сонця й пітьми не мовчи говори

Говори говори бо кругом кольори
Жовтий лист білий сніг і зелені лани
Помовчи помовчи сірий колір вини
А по венах течуть багряні струмки

Доведи доведи що червоне то ти
Що мене не покинеш на руках самоти
Пам’ятай пам’ятай чорно-білий наш Рай
Де уста шепотіли прости і прощай

Кольори кольори колір зради й війни
Там стікає з очей біль німими слізьми
Забери забери ті сумні кольори
Залиши тільки світлі в житті кольори

Іван Хомин

Твоє волосся, мов пшеничне поле,
Русаві хвилі вітром пронеслись,
І сяють ніжно в променях розсоли,
Як день народжений у небі, де зійшлись.

Ти йдеш, мов тиха річка між лугами,
І кожен крок твій — музика весни,
Усмішка твоя — світло між садами,
Де розцвітають мрії та сни.

Твої слова, мов літня тепла злива,
Ніжно торкають серце знов і знов,
А в очах твоїх — щось дивне й первісне,
Мов у природи чиста, вічна любов.

Ти — як світанок, що будує день,
Де все довкола оживає в натхненні.
Твої долоні — ніжні, мов проміння,
Що пестять землю у ранковий час,
В тобі є щось від квітки та каміння,
Ти сильна, та водночас тендітна враз.

Твої слова — мов птахи на світанку,
Що вільно ширяють в небі висоти,
Ти надихаєш жити без вагання,
У кожнім дні знаходити красу й мрії.

Твоя душа — як глибоке озеро,
Що приховує цілий світ всередині,
Ти загадкова, чиста і прозора,
І все, що є, тепер — в тобі єдиній.

Ти — це чарівний спалах у житті,
Мов блиск зорі у найтемнішій миті.

Присвячується моїй єдиній зорі, яка полонила серце, розум і душу, без якої звичайне життя не таке цікаве. Цей вірш належить тобі моя маленька Софія Віталіївна

Фоміч Валерій Андрійович

Жито і життя, життя і жито,і скільки праці втомлених рук,і скільки буревіїв пережито, зараз же стерня кружляє тільки крук.Цей невеселий серпень,нема що жати бо згоріло, скільки ще потрібно перемог і звершень,щоб родило жито й тіло відболіло? Скільки ще земля крові нап’ється,і своєї, і чужої , скільки смерть іще озветься,ген отам на видноколі?Ми -нація хліборобів,воїнами нам довелося стати, щоб росло жито і дитя в утробі,щоб ми могли вільно жити і кохати.Щоб на мирній землі вирощувати хліб,жито, ячмінь,гречка ,пшениця , щоб бачив увесь світ,як Вкраїна знову відродиться.І щоб наші діти і онуки,були на своїй землі панами,щоб не кружляли хижі круки,над нашими родючими ланами.Земля ж свята родила всім на радість ,працювали люди й співали пісні,і батьки наші на старість жили мирно, а не у війні.І була Вкраїна багата, і влада була для людей, і процвітала кожна хата,у мирі й злагоді кожен день.
Христина

Твої очі, мов зорі на небі яснім,
Вони світять у темряві, гріють мене,
Кожен дотик — як промінь у ранковій імлі,
Мов весняний світанок, що в серце веде.

Твій сміх — це мелодія, ніжний мотив,
Що луною бринить у душі моїй тихо,
Твої руки — мов вітер, ласкавий, грайлив,
Що розвія сум і дарує надію.

Я шепочу до вітру твоє ім’я,
І він несе його крізь простір і час,
Бо любов, що між нами, вічна й жива —
Це безмежний політ двох споріднених душ.

Твоє серце — це вогонь, що палає в мені,
І теплом огортає в найхолодніші дні,
Між нами немає ані меж, ані стін,
Лиш любов, що веде крізь світів лабіринт.

Я ловлю кожен подих, кожен твій рух,
Мов весняний дощ, ти наповнюєш дух,
Ти — мій маяк у бурхливому морі,
З тобою я знаю, що десь є наш берег.

Кожен день із тобою — це вічність і мить,
Це мрія, що разом з тобою летить,
Нам судилося разом писати цей шлях,
Де любов наша — зірка, що сяє в серцях.

Присвячується моїй єдиній і не повторній Коваль Софії Віталіївні
Фоміч Валерій Андрійович

Я -жінка з складною душевною орієнтацією,вперта ,відверта але красива,наділена чарівним поглядом і грацією,горда, незрівнянна відважна й смілива.Я не маю кордонів любові,я наповнила серце до краю тримаю ніжно я долоні але нікого ні про що не благаю.Я жінка з енергією,жагою, я змішала в собі почуття стихій ,ти можеш хотіти щоб я була рабою але не мрій , навіть не мрій.Я -жінка,волею іще себе назву ,я непокірна і по-дитячому мрійлива, свою я долю не кляну,а просто залишаюсь щаслива.
Зеленюк Христина