Відвага -це не відсутність страху,а усвідомлення,що є речі важливіші за страх,і коли у погляді сповненому жаху , вмирають із словом Україна на вустах.Подвиг-це не про героїзм в романах ,не про Джеймса Бонда не про Рембо ,це тільки про матеріальну рекламу , подвиг це коли за ближніх помирають недаремно.Боротьба-це не про підставних героїв,що сидять на шоу,а про справжність,про смерть їм невідому,про пекло війни про муки полону,про тих що так хочуть з окопів хоч трошки додому.Свобода -це не про кричущі гасла зі шпальт,не про популіські вигуки на площах,свобода духу там де плавиться асфальт,де кров у земельних товщах.Віра -це не про інтерв’ю тих осіб що при владі,їм би тільки даремно галасувати,віра там з дітьми в підвалі,віра в полоні де ,залізні грати.Перемога -не у Києві не в Верховній раді,а там де ллється крою рікою,де не вщухають вибухи шахедів і снарядів,і смерть іде вперед у бою.Щастя -не в дорогих машинах чи речах ,не у будинках сповнених розкоші до краю,щастя у мирі в дитячих очах,там де зустрічають і кажуть тихенько кохаю.Світ-не в новинах ,не в розмальованих картинах,а в жорстокій реальній боротьбі,де життя рахують по хвилинах ,і кричать від відчаю прокляття війні.
Зеленюк Христина

Москаляча пика може бути чиста і побрита.
Освітчена, усміхнена й весела, але душок отой паскудний несе на милі. На жаль, не всі той сморід чують.
Для того українця треба запросити, щоб москалину ту нікуди не впустити.
Бо західникам запахів не чути.
Або корона нюх в них притупила, або ж сорочка своя ближча тілу.
Антон

Загляну в очі, де світ палає,
Торкнусь руки, мов спогадів вогонь.
Твоя душа шляхи промовляє,
Де плинуть ріки мрій в безмежний сон.

Твої вуста — солодкий смак бажання,
Неначе шепіт вітру вночі.
Зникає час, в обіймах є кохання,
У хвилях дотиків сплелися почуття.

Я дихаю тобою кожну мить,
Відлуння серця б’ється в такт.
Кохання наше вічно буде жить,
Мій світ — ти, і це простий факт.
Софія Дмитрієва

Розмови наші плутаються знов,
Вчорашній біль ділимо вдвох.
І меланхолія в кінці рядків
Розкриє книгу із твоїх думок.

Шукаємо справжність чи ідеал,
Листки перегортаємо мимохіть.
Ти автограф залишиш між сторінок,
Як на серці невидимий замок.

Теплі слова – це коди до душі,
Що розкривають істини старі.
Між строфами сховаєш почуття,
І оживе забута таємниця дня.
Софія Дмитрієва

Обсипане місто листками,
Зникає безлюдний трамвай…
Дерева рясніють дивами,
Осіння забава – гуляй…

І мокрі калюжі хлюпочуть,
Змивають буденності пил.
І хмари діватись не хочуть,
Несуться на зустріч вітрил…

Вона одяглася не вдало,
Промокла до нитки – прогноз!
Волосся до скронь прилипало,
Осінній, грайливий курйоз…

Не холодно.., хай дощик ллється!
Крізь краплі звучить десь рояль…
Сонатами хай пісня в’ється,
Прекрасна, осіння печаль…

А місто, як завжди, втішає,
Промчався у вічність трамвай…
Вона вже не поспішає,
Колишнє, минуле – бувай!..
ND💗
Надія Холод

Хватить ранити моє серце, пожалій хоч трошки. Моя любов до тебе безмежна, але хватить пити моєї крові. Те, що я тебе кохаю, не значить, що можна мене бити. Ти лиш тварина в диким полі, так відпусти ж ти мене, нарцисе. Дай крила свої розправити та полетіти у вирій. Не хочу я тут сидіти, досить мені так жити. Я вільний птах! А не як жар-птиця, замотана в ланцюгах. Зніму кайдани й полечу. Полечу куди подалі, та б тільки тебе не бачити. Не бачити б весь час, прямо до моєї грані. Хватить душу мою колоти та сміятися над нею, бо вона ж ні в чому не винна, що полюбила такого як ти, нарциса!
Місячна Роза

Де сонце яскраво лягає на землю?
Де місячне сяйво вкриває поля?
Де хлібом духмяним зустрінуть і сіллю?
Де краща у світі плодюча земля?

Волошки і маки тут квітнуть на полі,
Красою своєю чарують твій погляд,
Туман над землею мандрує ранковий,
І слід із роси залиша світанковий.

А голос пташок, який чуєм щодня,
Хіба він не рідний,- цей спів солов’я,
Що радує серце, душа аж бринить,
І хочеш спинитись, продовжити мить.

Тут вітер колише трави на луках,
З ланами пшениці шепоче щодня,
В лісах і в горах видає дивні звуки,
Це рідний мій край – Батьківщина моя!

Цей вітер тополі додолу згинає,
І хвилі гігантські у шторм підіймає,
Від нього здригаються ріки й моря,
Це рідний мій край – Батьківщина моя!

Ліси тут які, озера, ставки,
Квітучі сади і широкі лани,
Простори безмежні і чорна рілля,
Усе – українське – це наша земля!

А де ще у світі побачиш ти поле,
Як килимом жовтим укрита земля,
Мільйони голів тут чекають на сонце,
І мають подібне до сонця ім’я.

Тут виноградник, баштан і пустеля,
І терикони, складні підземелля,
Печери найдовші, джерела цілющі,
Полонини високі, канйони і кручі.

Тут зібрано все – і низини і гори,
Річки і озера, і Чорнеє море,
Тут зібрано все, що єднає серця,
Уся ця краса – Україна моя!
Андрій Буркацький

Я не відчуваю ніг, тому що
Давно веду цей вальс сама
Із вуст моїх, слова звучать бездушні
Я мучаю себе, я не жива
Коли не кажу я слова значущі
Для мене, для моїх думок
Я заховала їх далеко
Не можу я зробити перший крок
Назустріч долі, новим почуттям
Гублюся в серіалах, нарівні з забуттям
Обгородила я усі неправильні думки
Парканом, вони неначе у тюрмі
Мені здається там вони повстануть
І будуть сказані вони
не мною – Синезорою
А це не я – це інша жінка
Вона смілива і сумна
Бо нею сказані слова
Завдали болю, і вона
Довіку стоячи стіною
Тримати буде у руках
Останній погляд твій до того
Як ти пізнав все те, що думала вона…

11/11/23
Синезора

Ріже серце на маленькі шматочки –
З середини біль розриває в м’ясо
Де-не-де живі емоційні куточки –
"Хочемо жити"- тепер наше гасло

Знову снаряд, знову, життя чиєсь згасло –
Це все є війна, страшна і кровава
Це все є жорстокість – насліддя обману
Це всеукраїнська глибокая рана…

Але, ще трішки і вже зовсім скоро –
Загоються рани, відновиться ритм.
Зміняться гасла, повернеться знову –
Під мирним небом в Україну – сміх!

Катерина МАКСИМЕНКО

Темна ніч, парк
На каруселі ми ,нікого..
І тільки ми
Катаємось і радіємо
Свободі та перемозі
Над цією сірою павутиною повсякденності
Наодинці тільки з вітром Цілуємось і радіємо
Ночі та собі
У лагідних відблисках усмішки Мріємо та будуємо
Плани на життя
Адже ми перемогли всіх
І залишимося так на завжди.
Андрій