Не бачу того, що ти кажеш,
Ба більше, не бачу тебе.
Ти промінь осінній на дачі,
Валіза, вокзали, кафе…

Ти маєш обмеження в часі,
Ти гість моїх драних кишень.
Ти мій найсучасніший засіб,
Життя мого сенсу мішень.

Я залишив тебе на матраці,
Омріяну в тріщинах скла.
Збиратись було не на часі,
Валізи, вокзали, юрба…

Я залишив тебе, моє щастя,
Відтепер не доб’є інтернет
До гаджетів супер-сучасних,
До зойку знайомих людей.
Михайло Нечипуренко

Вже ніч ,вона чекає , щоб у сні ,
Торкнутися його , відчути.
І кожне сновидіння береже ,
Складає спогади свої , як фото.
Він так давно її не обіймав ,
Не цілував і не торкався ніжно.
Їм важко , бо вона чекає у сльозах,
Він захищає свою любу, рідну.
Із тисяч повідомлень , що вона ,
Йому так часто ,без зупину пише.
Він зберігає всі в своїх думках ,
У серці все складає у маленьку книгу.
І у його таких коротких снах ,
Її вуста , кохані очі , лагідна усмішка.
Вже ніч , вони далекі у чужих містах,
Чекають час , щоб один одного любити.

Юлія Красківська

Ти сам хотів прийти в моє життя..
Ти сам обрав мене ,серед усіх знайомих.
Тепер допомагай , мені не зрозуміть,
Навіщо ,ти узагалі приходив.

Хотів уваги , я давала все ,
Навіть віддала більше ніж хотіла.
Давав тепло і я прийняла це,
Але по факту ,ти був мені невірний..

Навіщо, ти привʼязував мене,
А потім просто зник , без слів і без пояснень..
Ти сам хотів отримати мене,
Тепер відповідай, бо без тебе мені погано.

І все ж ,допоможи мені ,
Дай відповідь , оце і все, що хочу!
Навіщо ,ти приходив у моє життя,
Навіщо , ти узагалі приходив…Як
Юлія Красківська

Безсмертя — тягар, що на плечі лягає,
Всі радощі світу поволі згасають.
Друзі старіють, зникають в пітьмі,
А ти все стоїш, мов вічність в імлі.

Час не милує, він рве і ламає,
Ти ж не відчуєш, як серце стискає.
Роки йдуть, але радість — примара,
Безсмертя — це вічність, але в ньому — кара.

Життя лиш тоді має справжню ціну,
Коли кожна хвилина дарує весну.
А безсмертя — це холод, це втома і біль,
Без кінця, без кінця, без надії і цін.

Тож краще хай вогонь догорить свій колись,
Аніж в вічнім полоні навіки лишись.

Ольга Д.

Ольга Д.

Квіти краси
Їде воїн їде
Після тяжкого бою
Їде воїн їде
Ой багато ж болю

Зірви воїне квіти краси
Та й коханій одвези
Не потрібні їй ті квіти
Їй потрібен тільки ти
А коханя не замінять
Ніякі квіти краси

Квіти краси
Їде воїн їде
Після тяжкого бою
Їде воїн їде
Ой багато ж болю

Зірви воїне квіти краси
Та й коханій одвези
Не потрібні їй ті квіти
Їй потрібен тільки ти
А коханя не замінять
Ніякі квіти краси

Квіти день два
Та й завьяли
А коханя на віки
Якшо любиш то люби
Як не любиш відпусти

Не потрібні їй ті квіти
Їй потрібен тільки ти
А коханя не замінять
Ніякі квіти краси

день два
Та й завьяли
А коханя на віки
Якшо любиш то люби
Як не любиш відпусти

Не потрібні їй ті квіти
Їй потрібен тільки ти
А коханя не замінять
Ніякі квіти краси

Мухтар

Ти знаєш, як боляче буде, коли відірветься душа?
Що нитками тісно закута у тіло, з якого втекла.
Ти знаєш, як кожна та нитка пришита була із теплом?
Коли обіймала так тихо словами і ніжним чолом.
Ти знаєш, ти добре це знаєш, бо саме твоя та рука
Розкраяла все, що так тепло у вітряні дні зігрівала.
Тепер, коли вже не лишилось нічого, спитай мене ще:
Завжди буде боляче в серці, коли пам’ятаю тебе.
Ілля

найстрашніше у житті –
це прийняти, що ти помреш.
– казала вона всім, хто проходив повз
і повторювала собі як мантру кожного ранку.

зранку заварювала собі чорної кави,
ненавидячи її всією душею.
радила її всім,
щоб не забували про гіркоти душевні

коли на неї світило сонце,
вона зажмурювала очі
вона кляла всіх,
хто колись оцінював її
за її поглядом
себто вона якась не така,
якась зловіща і темна,
а може і дивна, хто-зна
ніхто не спілкується з такою нею.

вона поверталась до Бога
та щиро молилась.
молилась, щоб колись її прийняли за свою.
щоб усі її старання та сльози вічні
колись вилились у щось нове.
новіше за пекло, за палючу злість,
за всі ці шрами шалені.
і я казав їй:
– будь ласка, тікай.
вона посміхалась до мене зі всією любовʼю
а потім шепотіла мені уві сні:
– я від них давно вже втекла, я лише ніколи не зможу позбутися себе.
Влада

Лети, пташеня, вилітай.
За далекі межі своєї голови,
За ці паскудні річки,
За далекі порти.
Забувай мене.
Забувай його.
Тільки я прошу тебе:
Забувай!

Не мучай мене цим,
Тим, що ти звеш коханням
Пташеня, почекай до весни,
Можливо, сонце загоїть ці рани
Він не просив тебе йти,
Але я тебе благаю:
Збери всі речі, купи квиток,
Підкори цей світ незнаний.

Ми з тобою приречені, так.
Ти ж одна здатна цей світ зламати.
Спокушай їх, бий, рвися на волю.
Ти завжди була єдина така у своєму роді.

Але тільки забудь мене, я тебе благаю.
Пали, ненавидь, роби, що хочеш.
Я просто хочу знати, що у тебе вийшло.
Я просто хочу чути твоє ім’я на наших дурних магнітофонах.

Влада

я почав сумувати ще до того, як ти зникла
холодні лютневі вечори та цей шалений трафік
забрали тебе із собою,
а я навіть не встиг зрозуміти.

після стількох років я все ще памʼятаю твої очі,
твою посмішку та твоє волосся.
я ще досі бачу їх уві сні.
навіть твої жарти я переповідаю всім, кого зустрічаю.
що я можу сказати? ти – справжня мастерка комедії.
але вони не сміються так, як ти.
вони не розмовляють, як ти.
вони – не ти.

мені варто змиритися, я знаю.
але землі важко жити без сонця.
хіба ні?

Влада

У тиші ночі, де зорі горять
Там смерть кроками веде
Вона мов вітер, що шепче в обіймах
Забирає з собою те, що берегли
Коли приходить, не відчуває
В останній подих – вічного спокою
Усмішка подій, мов пуля в серці
Така сумна мов пісня серця
Главацька Діана