Вранці туман на землю ліг.
Сонце зійде – і він мине.
Говориш: " Твій я оберіг",
Кохання шире, неземне.
Зірки кладеш мені до ніг,
Слова шепочеш чарівні.
Ти дарував усе, що міг,
Не тільки ночі, але й дні.
Я знаю тебе майже рік. Змінив життя моє ти враз,
Вуста торкається повік,
Ніщо вже не розчулить нас.
Ірина Сонце
Стебло є в рослини, а в дерева – віти,
А ноги в людини, щоби ходить.
Лиш сонце може землю обігріти,
Лиш люди можуть світ змінить.
Птах має крила, а природа – вітер.
Та долі різні всіх у нас.
Ми вміємо сміятись і радіти,
Та не підкорений нам лише час.
Ірина Сонце
Пшениця в полі колоситься,
І жито добре налилось,
Запахла квітами гірчиця,
Ранок настав-все ожило.
Запахла чарівна нам м’ята.
У гості поспішає Спас.
Всі трави влітку ароматні.
Танцюють нам свій пряний вальс.
Ще липи були теж духмяні,
І сіно надто запашне,
Воно нас вабить, сильно п’янить,
А там любисток й мак цвіте.
Дозріють яблука і груші,
Достигне ранній виноград.
Ми літечко своє відпустим,
Та в гості ждем його назад.
Ірина Сонце
Я придбаю помаду і поставлю у косметичку.
Так,на всякий випадок,хай стоїть там собі про запас.
Я відвикла фарбувати губи і вії,
А колись мала це все за звичку.
Але ти говорив,що ти любиш мене без прикрас.
Не фарбую волосся і вже навіть не пам’ятаю,
Коли кучері були на моїй голові.
Я стараюсь прибрати,напрати й готую, неначе скажена.
Але рідше і рідше цілуєш ти губи мої.
Я не та ким була, що тримала на вулиці погляд.
Зник десь блиск із очей,хворобливо я стала бліда.
І помада стоїть, і її чомусь вкрив уже порох.
І чомусь через це дуже часто я зла.
Де обідцяна поміч, слова про кохання поділись,
І чому чую докори про недосолений суп?
Може я вже й не та, що була,
Але й ти не той,милий.
І вина не в помаді, а в чому ж насправді вина?
Я придбаю помаду і поставлю у косметичку.
Так,на всякий випадок,хай стоїть там собі про запас.
Я відвикла фарбувати губи і вії,
А колись мала це все за звичку.
Але ти говорив,що ти любиш мене без прикрас.
Не фарбую волосся і вже навіть не пам’ятаю,
Коли кучері були на моїй голові.
Я стараюсь прибрати,напрати й готую, неначе скажена.
Але рідше і рідше цілуєш ти губи мої.
Я не та ким була, що тримала на вулиці погляд.
Зник десь блиск із очей,хворобливо я стала бліда.
І помада стоїть, і її чомусь вкрив уже порох.
І чомусь через це дуже часто я зла.
Де обідцяна поміч, слова про кохання поділись,
І чому чую докори про недосолений суп?
Може я вже й не та, що була,
Але й ти не той,милий.
І вина не в помаді, а в чому ж насправді вина?
Я придбаю помаду і поставлю у косметичку.
Так,на всякий випадок,хай стоїть там собі про запас.
Я відвикла фарбувати губи і вії,
А колись мала це все за звичку.
Але ти говорив,що ти любиш мене без прикрас.
Не фарбую волосся і вже навіть не пам’ятаю,
Коли кучері були на моїй голові.
Я стараюсь прибрати,напрати й готую, неначе скажена.
Але рідше і рідше цілуєш ти губи мої.
Я не та ким була, що тримала на вулиці погляд.
Зник десь блиск із очей,хворобливо я стала бліда.
І помада стоїть, і її чомусь вкрив уже порох.
І чомусь через це дуже часто я зла.
Де обідцяна поміч, слова про кохання поділись,
І чому чую докори про недосолений суп?
Може я вже й не та, що була,
Але й ти не той,милий.
І вина не в помаді, а в чому ж насправді вина?
Блудив вітер спустілим двором,
По розбитій зимовій дорозі,
Йшла навспотички жінка
селом,
У сльозах, у риданнях, тривозі.
Гнало горе, кричала душа,
Задихалась, вогнем, мов,горіла,
Її син по дитині страждав,
Тяжка втрата його надломила.
Минув час, у роках відлетів,
“Він лікує”— всі матір втішали,
Залишився той біль, не зітлів,
Дві могили — глибокі дві рани.
Матір змучили горе, роки,
Її старість до ліжка прикута,
На могилах — дерева, квітки,
Німі погляди, слів позолота.
Тихий вітер, відлигло, вода
З-поміж снігу уже виступає,
Невесела погода, хмурна
В день лютневий назад повертає.
17.09.2024.
Він в моїх очах малював світ.
В якому я ніхто і звати мене ніяк.
І ці кайдани несла я майже все життя.
Боячись на інший світ дивитись.
Кожного року ті кайдани,
Стискали до болю мої груди.
І вирувало лиш в думках,
я хочу намалювати для себе
Іншого світу.
Світу – в якому маю я ім’я!
Світ – в якому щаслива я людина.
І почала світ той малювати.
І яскраві фарби й пензлик знайшла.
І картина моя ожила.
І з’явилось на ній моє ім’я.
Я намалюю цей світ до кінця.
Адже в ньому є я і моє ім’я.
Вона печаль змахнула зі щоки,
Усмішку заховала десь у зморшках.
Любов несла свою через роки,
І ось до фінішу її лишилось трошки.
Бо все життя кохала лиш його,
Йому одному ніжність дарувала,
Родинний затишок,добробут і тепло,
Із ним від щастя завжди розквітала.
Неначе мить усі роки пройшли,
І сивиною голову укрили,
Але назавжди в пам’яті момент,
Коли дивилися на зорі в небі.
Життя момент, секунда і немає
Воно пройде, змахнувши на прощання
І думати нам варто всім про тих,
Що поруч будуть у момент прощання.
Вона печаль змахнула зі щоки,
Усмішку заховала десь у зморшках.
Любов несла свою через роки,
І ось до фінішу її лишилось трошки.
Бо все життя кохала лиш його,
Йому одному ніжність дарувала,
Родинний затишок,добробут і тепло,
Із ним від щастя завжди розквітала.
Неначе мить усі роки пройшли,
І сивиною голову укрили,
Але назавжди в пам’яті момент,
Коли дивилися на зорі в небі.
Життя момент, секунда і немає
Воно пройде, змахнувши на прощання
І думати нам варто всім про тих,
Що поруч будуть у момент прощання.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
