Коли я хворію, я долі не знаю,
Не знаю, як станеться зі мною,
Коли би мені хотілось пожити,
Без хвороби та лише з тобою…
З тобою, моє серденько миле,
Гарне, чарівне, пишне, красиве…
Ти як квітонька у моїй душі,
Але, нажаль, серце ти мені розбила,
Я відчайдушно хотів добитись тебе,
Але не зміг цього зробити,
Тому що ти убила мене.
Морально убити тобі це вдалося,
І я не знаю як це взагалі сталось,
Жив я спокійно, і тут прийшла ти,
У моє серденько чарівна прикраса,
Мила та душевна Віталіна прекрасна.
Сидиш і дивишся на мене у класі,
Невже я подобаюсь тобі, моє щастя?
Тоді навіщо ти ламала мене,
Мою душу, серце моє.
Я дивлюсь на тебе, у класі, чарівно,
Закоханий я у тебе, моє ти диво.
Так, це дивно, у перші ще тижні,
Тільки-но бачились і уже романтично,
Я думаю про тебе, моя золота,
Пишна, чарівна моя доброта.
Це любов з першого кохання,
Якщо ти не знаєш,
Але дивно, що ти це читаєш?
Не думаю, що вірш цей ти коли-небудь побачиш.
Але моя душа, сама пише його,
Щоб показати, як я кохаю тебе,
Але чомусь ти не кохаєш мене…
Шкода звісно, а я тут подумав,
Невже я такий, що не підходжу тобі?
Я як Кличко, могутній і сильний,
Як розумом так і фізично,
Та ще й я пильний,
Тому що я бачу кожний твій крок,
У світі цім божім, неначе урок,
Урок щастя я здобув для себе,
Бо закохався у Богиню, а саме в тебе.
Що ж… Не можу я знати,
Чи доб’юсь я сердечка твого,
Чи мені вже кохати,
Тебе не судилось у світі ось цім?
Ярослав Брунько

А вчора вже минуло, відбуло.
Колишнє попрощалося на вік!
Забуте листям вітру віднесло.
Не в тому річ,- я зупинила років лік.
Ти знаєш, що проходить миттю час,
На стежках вже протоптана трава.
У небі чути вільний крильми змах.
Ще й досі сподіваюсь на дива…
Твої роки – жнива сердечних травм,
Розбавлені світлинами зорі.
Відправила ти вміло їх у спам!
Світає, знову ранок на дворі…
Іще дивує Всесвіт…чудеса!
Хоча надламана, щемить душа.
Та, перестане, бо іскрить краса.
Іще ривок – привіт моя Весна!
А вчора зникло, заховалось десь.
Краплинки рясно стукотять по склу.
Світанок юності звітрився, щез…
Ідуть секунди вічності в імлу.

Надія Холод

закоханий у твою самоту
Те від чого стогнеш розриває повну спальню і я стою залишаю лиш одну розтерту мазю
Ти хапаєшся за пальці судомить так ніби в останнє,
барабанні перетинки тріскаються і це не жарти
з них ллється кров та це ніщо не значить заправляй постіль нумо страждати
Викручуватись від болі різати рани
це все так весело ніби насправді ми і є творцями своєї справи
темніють хмари все сіріє пробило носа чую тліє моє одиноке тіло
незграбність сонця не влучає у рамки мого храму
І я намагаюсь не кричати мільйонами
одних із мільйонів голосів
Чому ми завжди залишаємось самі?
І я показую цьому світу, своїм письмом,
що дірка з космосу забирає все з собою і любов.
Вона перетворилась на діління
Немає справжнього безслівно
Ця земля ніколи не була райом
Вона тримає серце страхом.
dedysenka

Зараз в легенях дим,
Я не відчуваю слів.
Не можу щось додати, пояснити,
В мене відібрали дім.

Оппалена тканина висить поміж вікон,
Сюди прийшла вона,
Та чия коса блищить перед очима,
Зараз її називають війна.

На дідовій машині палає мотор,
Центнер болю за вікном,
Шлях людей досі не визначений,
Але кожен з нас як той Гідеон.

Нещадно ворога рубити,
Тонни крові пролити,
Такі реалії спіткають зараз тих,
Хто дає нам можливість жити.

Остання мить непередбачувана,
Можливість сміятись втрачена.
Не страшно перетворитись на безхатька,
Страшно більше не побачити свого рідного батька.

Сльози від болю руйнують,
Хороші новини це ніби вже доза.
Дощ омиє рани, але вони не затягнуться,
Безповоротня метаморфоза.

Остання затяжка і спогади,
Вони так заманюють.
Апатія та стресс це лише верхівка,
Але досить довго мізки підпалюють.

Нарешті дим покидає легені,
Моє все це чекати на диво.
Хочу протягнути руки вперед і сказати тобі:
"Скоро усе закінчиться, чуєш мене, Україно?"
yganai

Ми віль
ні люди, і тому, ми сильні
Ми патріоти нашої землі
Нас не здолають орки божевільні
Зітреться в порох те опудало в кремлі
Настане мир і тиша запанує
І люди житимуть без болю і страху
І сила віри нас усіх врятує
Щурі болотні перетворяться в труху

Ми переможем, ми
вільна держава,
Слава україні,
геррям слава!!
Леся

Я був на ринку із серцями,
Там торгували багачі,
Там збоку бавляться піснями,
Бо серцю слово до душі.
Я там ходив, бродив я днями,
Зустрів не мало відчайдух,
У них лиш дірки у карманах,
Запал в очах та сильний дух.
Асортимент тут божевільний,
І етикеток не злічити,
Хтось сильно хоче бути вільним,
А інші болі пережити.
Лиш є тут певна дивина,
Бо всяке серце обираєш,
Не все купити можеш, знаєш,
Бо щось не кориться душа.
Там роздавали збоку розум,
Черга стояла до воріт,
Стояв величний чорний лозунг:
«Ум – то нації є цвіт».
Тут був народ, ось тут шуміло,
Та я йшов далі, у блакить,
День все хмурився і темніло,
Та я замислився на мить,
Серця й уми, це все нам треба,
Але де є людяність, де жаль,
Де радість від нічного неба,
Де доброта і де печаль.
Народи з розумом я бачив,
Націй із серцем досхочу,
«Людина» зникла з передбачень,
А вже про людяність мовчу…
Isa

Осіння пора завітала в Одесу,
І листям дерев притрусила Пересип,
І килимом жовтим вже місто встеляє,
Вона одеситів щиро вітає!

Стоять у золоті і клени, і тополі,
Кружляють в танці їх листочки кольорові, Тихенько шелестять і падають додолу,
І килим стелять кожен ранок знов і знову.

Досвітній туман вже на землю сповзає,
І сонячний промінь ледь-ледь зігріває,
Так ранок щоденно нам зустріч готує
Із осені днем, що ось-ось завирує.

На морі штиль, вода тихенько хвилями шепоче,
В гармонії з прибоєм бути вітер хоче,
Піщаний берег, опустівши після літа,
Удалечінь вдивляється задумливо й сердито.

Так, небо захмарилось, зараз заплаче
Дощами рясними, сльозами неначе,
І захлюпочуть струмочки й струмки,
Як справжні потоки гірської ріки.

Та ось вже й хмара сіра пролетіла,
Осіннє небо значно посвітліло,
І тільки листя жовте у калюжах
Про дощ буде нагадувати дуже.

Яскраве сонечко засяяло на небі,
І теплі ніжні промені посипались на Тебе,
Веселу посмішку вуста твої дарують,
І звеселяють душу і чарують.

Збирається туман легенький над водою,
А ми по берегу гуляємо з Тобою,
Хоч зорі й місяць запалають скоро в небі, Не хочу віддалятися від Тебе.

Та час летить, його не зупинити,
Цією миттю треба дорожити,
Бо скоро осінь чарівна віддасть правління
Й зима холодна вступить в володіння.
Андрій Буркацький

Ми не цінуємо того що маєм,
Життя утратило вже нас,
І фразу цю ми памʼятаємо:
«Найкраща терапія – час»

Час ніколи не буває вічним,
Він промайне так швидко, як відколи..
Яким би не здавався фантастичним,
Він не зупиниться ніколи.

Життя проходить за лічені хвилини,
Буває так, що власне щастя оминає нас
Ніщо так краще не лікує
Як наш найбільший ворог – час

І ми не повернемося в минуле
не виправимо ніякі помилки,
Треба думати про завтра,
і не залишайте про вчора думки
Вікторія Панасюк

А я люблю це життя,
Його не можна не любити,
Воно проходить занадто швидко,
Щоб на цю тему судити

Кожна ніч є особлива
І нехай на вулиці найгірша погода
Та життя показало, що не слід перечекати зливу
А під дощем танцювати нагода

Не бійтесь розкривати свої таланти
І Нехай вас вкотре осудять,
Але ні в якому разі, можливостей не проґавте
Тоді вже часу не буде

Частіше кажіть рідним,
Як сильно та щиро любите,
Даруйте людям щастя,
Продовжуйте у дива вірити

Погані люди завжди йдуть від вас
Не витрачайте на це свого часу
І не тримайте на когось образ
Огляньтесь, яке ж життя прекрасне

На жаль, нам даровано лише одне
Найдорожче у світі дивацтво
Не сумуйте в рідних стінах
Бо завтра може не стати цього багатства

А я люблю це життя,
Його не можна не любити,
Воно й так проходить швидко
Тож не поспішайте його прожити

Вікторія Панасюк