Вітер, випало все жовте листя
На дворі вже видно сніг
А я покохала в листопаді,
Краєм ока помітивши твій слід

Снігопад і сирість морозить
Всі готуються до свят
А я покохала ще восени
Не можу бачити себе без тебе ніяк

За вікном вже видна завірюха
Тривають зимні свята
А я пишу тобі з жахливим проханням,
Покинувши тебе сама

Найкоротший місяць в році
Пройшла вже найкраща зима
А я все згадую наші зустрічі,
Де мені самотності нема

Оживають дерева, поступово тане сніг
Незабаром зʼявляються перші проліски
А я так і не змогла забути очей твоїх голубих
Які бачу у снах й досі

Вмить природа розквітає
І цвітуть розкішні тюльпани
А наші души відстань розділяє
І твої безкінечні обмани

Сонячні й довгі дні,
Повітря заповнюють пташині пісні
Я мрію про наші минулі плани
Які нещодавно були сплановані нами

Розквіт літа. Теплішають водойми
На вулиці ганяє дітвора,
Початок літа? Я не знаю,
Подумки в мене ще зима..

Неймовірна спека. Над полем літають метелики
саме час для купання
А я не можу думати про спеку
Коли душу спіткало кохання

І знов настала осінь, листопад,
Бо з того дня минув вже рік
А я, здається, більше не кохаю,
Схоже відпустила навік

Вікторія Панасюк

І слів багато не хватило,
дізнатись правду по губах.
Бо важко думати що саме,
коли є справжні почуття.

Але взаїмність не завжди буває
коли так хочеться тепла.
І руки ніжні притискає,
й любов її згорає вже до тла.

І сльози навертаються на очі,
й на душі все повмирало.
Не чути і серцебиття щоночі,
бо вмерло тіло, якось вже його не стало

І вмерло тіло, і вимерло кохання,
вже неважливі почуття.
Бо страждають лиш невдахи,
що вірять в незакохане життя.
Вікторія Панасюк

В країні війна,серця людей сповнені суму та зла.
Ніхто уже в нас не співає пісень та ілюзією лиш здається наступний день.

Невже це лихо ніколи вже не скінчиться.
Чи не виб’ємо ми з країни нашої проклятого чужинця.

Ворог прийшов кров проливати,
Єдиний спосіб лиш зброю в руки узяти та піти зло покарати.

Ревуть та стогнуть гармати
І лиш тоді коли стомлена мати очі з землі до неба підніме.
І мріє лиш про одне вона,
Що сина який повернеться обійме.

Немає дитини її на війні вороги убили
Сильніші.
Єдине що ми хочемо спокою й тиші.

Наступає новий день,
Сонце світає
Барвами воно надії та волі вдалині виграває.
У мрії.

Семененко Євгеній

Цінуйте батьків своїх,
Вони подарували вам життя,
Тож поважайте батька та матір,
Ви назавжди залишитесь їхнім дитям

Можливо не вірячи кожним словам
Мати кричала гучніше
Та кожного разу, як було погано вам
Серце матері боліло вдвічі більше,

Щоб не сталось, ці люди завжди будуть вас любити
Якими б вони не були
І скільки б не намагались судити,
Вони все тепло віддали

Та на жаль, вони далеко не вічні
Усе, що робили, лише добровільно
Тож цінуйте батька та матір
Доки не стало запізно

Вікторія Панасюк

Всі ми зовні – горді троянди,
Гарні, запашні, задоволені собою,
Не ховаємо бутонів в сильну зливу Маємо шипи, ними ранимо часом.

Всі ми зовні – сильні птиці
Літаємо вище за самі хмари.
І кожен зовні подібний до тигриці
Однак не кожен так приймає удари

І те, що зовні – часто лише маска,
Та, що приховує наше нутро,
Те, що ми бачимо – гарна казка,
А люди навколо, як актори в кіно.
Вікторія Панасюк

Стоїть дівчинка в красивій білій сукні,
Їй здається, що день сьогодні милий,
І в повітрі витає «запах» щастя,
Все не схоже на світ, що згубили

А це й не він, лише сон хвилинний,
Що втілив мрії її душі,
Уві сні був він гарний і затишний,
А на яву – гнилий і сповнений брехні

Обман і зло володіють тим світом,
Там для добра та світла місця немає.
І щоб жити ти повинен бути сильним.
Де сили взяти? – цього поки ніхто не знає
Вікторія Панасюк

Уявляю твій портрет я,
Навіть уві сні.
Хочу відчувати дотик.
Думки лише про тебе.
Чому так важко?
Знову не розумію
Зустріла тебе сьогодні,
Але як тільки розійшлись-
Серце знову плаче.
Хочу вже зустрітись,
Та не можу.
І знову відчуваю сльози,
Бачу важку дорогу й плачу,
Важко мені без тебе.
Та тобі не скажу, що кохаю
Sanyok