я йду дорогою сумною
сумую разом з нею я
іду та думаю чи довго буди йти течія життя
чи будуть разом сонце й небо
чи довго буду жити я
чи сяють зорі в синім небі
чи будем разом ти і я
чи будем пити сльози горя
чи щастя буде в наших снах
чи буде мить душі моєї
така ж солодка як твій страх
Маскимова Софія

Ти пам’ятаєш сіру ніч
Гучні яскраві голоси
Сумні ті сни що я велів
Забути раз і назавжди
Палкі зізнання під вікном
Її тонкі та бліді руки
Навіть букет тендітних квітів
Не допоможе забуть муку
Маскимова Софія

Поет! – чомусь в тривозі,
Блукає по дорозі.
І наче булаву —
Залізну бойову,
Тримає голову
Свою важку, поет.
Людей як ту сову,
В пітьмі лісних тенет,
Жахається поет:
"Нічого не кажіть,
Не-не-не говоріть!
Ідеї в голові,
Як, крихти, на столі…
Так краще, хай мені
– Мені віддай іх всі,
Я вірно і вогні,
Прийму за сон в росі,
Тягар цей, дар, слузі!"
Всё так бы й бормотав,
І довго ще блукав:
Всё б рахував зірки,
А чисті сторінки
Все б пріли, на столі…
Вячеслав Ежов

Люди помирали,
Як мученики,
Стогнали,плакали, благали про порятунок.
Я нічого їм не допоміг,
Бо не знав,
Як це зробити.
Вони потихеньку помирали,
Залишаючи страхітливі вирази обличчя,
Які не бажали зустрічатися зі смертю.
Ці створіння проклинали мене,
Бо не був корисним.
Після цих слів зі сльозами на очах,
Намагався їх врятувати,
Щоб далі продовжили жити.
Руки у крові,
Як у лікаря.
Одні за одним помирають
У моїх руках,
Я наче смерть
Торкаюся і лишаю дорогоцінного життя.
Знов поразка,
Але не в душі,
А цими дитячими душами,
Які жили своїми мріями.
Мали свою квітку,
Яку безмежно кохали.
Дітей,
Які так довго чекають на них,
А я нікого не врятував,
Що мені відповісти їм за те,
Що вони померли,
Від моїх рук.
Коваль Олексій

Коли нема бажання жити,
Але живу,
Бо боюся вмерти.
Кров тече,
Наче бистрая ріка .
Вона така темно-червона,
Що думаєш ,
Ти темна душа.
Це кров моєї болі,
Яка захопила і шматувала організм.
Глибока рана,
Наче нескінченна прірва,
Яка ніколи не загоється.
Метушаться люди,
Наче вони ось помруть.
Чи глянуть на мене?
Чи тільки побачать моє мертве тіло?"
Коваль Олексій

Мої вуста замкнені,
Які так хочуть щось сказати,
Але тільки веду у голові свою палку промову.
Страхи не дають це зробити,
Прикували своїми замками,
Як полоненого.
І нічого не можу з цим зробити.
Тільки намагатися зламати їх,
Як цей мученик своїх не сказаних слів.
Чи зламається цей замок?
Чи далі сидітиму на самотині?
Коваль Олексій

Бажанням заздрістю гнітить!
І все фантазіями ніжить:
Де нам усе благоволить,
Де ми, на місці розумніших.

А в час натхнення як пером,
В руках приречених на смерть,
Вести — щоб завмирала кров!..
Від всіх, невтілених ідей.

Чекати смерть і кожну мить
Того недовгого життя,
З захопленням кудись спішить:
З надією в думках — щодня.

В гонитві крила відростити,
Від болю, їх красоти,
Дитям нити!…І розуміти,
Повинен, по землі, іти.
Вячеслав Ежов

The home like you I’ve never felt
Your heart was rough until we met.
The eyes were dark but had become blue.
This sudden love that I moved to you

So cold, so hot and sometimes warm
You look so handsome with me along
We fight, we love we hate each other
No matter what, we were other

You played so good that guitar strings
I sang that song I wanted to realise
The dreams were flawless, the sky was pink
We drew the “ love ” on summer beach
Elizabeth Nastenko

Коли? Давно.
Це було так давно,
що пам’ятаю лиш початок:
красивий, щирий,
як юнацьке свято,
закінчене під сходами метро.
Любила? Сильно.
Так сильно, аж втрачаю глузд.
Й досі висять фотокарти:
в обіймах з ним
і мій укус.
Болить ще? Розриває.
Серце розриває, та ця біль,
що рушить нове починання,
відкидує назад,
в вирій всіх сліз.
Забути? Неможливо.
Ну, неможливо просто
стерти й по-новому.
Мені ж поговорити нема з ким,
не можу я довіритись нікому.
А ти пробач,
пробач та полюби когось інного,
хто втішить тебе в скрутну хвилину
та подарує нову,
безцінну мить щасливу.

Хоча, будьмо чесними:
всі твої шрами, ось ті всі рани
не зальєш вже ні спиртом, ні
ликими словами.
Ти просто стала ним,
он тим «поганим».
Не щира ти вже як тоді,
перейняла його хворі
й безглузді травми
й мимолітні людські жади,
що лиш на нього натякають —
тепер така як він ти,
та й не «погана»,
просто прогнивша,
та ззовні як свіженька страва.
«І їж, і пий мене» —
дійдеш до центру,
протрезвієш:
вже не пʼянить тебе мій присмак.
Монотонний і нудний він.
Кусаєш — та й одні скандали.
Довіри вже не бачиш,
лиш ревність, сльози та обмани,
поїхавший жіночий дах.
Мені шкода, та боляче так само.
Я лицемірно розділила свій кошмар.
Егоїстично та двулико?
Так, таке життя це справді жах.
Бо поступив раніше так
он той єдиний,
кого засуджую в своїх віршах.

Бачиш тепер:
ми зовсім однакові.
І ти як я, і я як він —
мов три баранчика у полі,
і нас ніяк не відрізниш:
одні слова на трьох,
ті самі драми,
схожі емоції у нас.
І сподіваюсь, це вже той останній,
останній, як я себе ламаю раз.

Ріна Ґріммвард

Листувалися би ми, я б писав
ваше ім’я – Рая.
Може, з краю, залишаючи папір.

Все вільне місце на ваш роздум
облишаю – Раю,
Де зграї дум, ви вивільните в твір.

Те читаючи, зітхаю – Раї, кудись
далечко, поза-зір.
Бо ми цього не обирали…
То мистецтва тихий звір…
Михайло Нечипуренко