Постучала осінь у вікно
Осипались листя на деревах
Прохолодні вечора, прохолодний ранковий вітер пронизує шкіру
Вже день коротше, сонце вже не таке тепле
А в лісі так красиво восени наче в казці
Пари гуляють осінніми вечорами
Дітлахи йдуть до школи, хтось вперше, а для когось вже останній рік навчання почався
Хтось в універ, в когось на роботі відпустка літня закінчилась
Осінь казкова пора року, але суматоха ця очі закриває на красу цю осінню
Хочеться просто кудись поїхати
Кудись рванути подалі від міста і від цих клопот постійних
Кудись до лісу, там де тиша, спокій
Вечорами осінніми сидіти біля каміну, дивитись фільм пити каву з коханою людиною
Ось це і є справжня осінь
Владислав

Для всіх чужий Я, але не для Бога.
Довічно син небесного Отця!
Завжди покаже, правильну дорогу,
В житті моєму Він – міцна броня!

На нього повсякдень Я сподіваюсь.
Де б не блукав, мене постійно захистить.
Він ворогів моїх карає безперервно,
Та завжди мені двері відчинить.

І навіть, якщо зливи йдуть великі
Та не вщухає сильний ураган,
Я впораюсь, бо з Богом все можливо!
І не страшний мені глибокий океан.

Для всіх чужий Я, але не для Бога.
Довічно син небесного Отця!
Завжди покаже правильну дорогу.
В житті моєму Він – міцна броня!
Юрій Сіромашенко

В війну не грати,
Краще тебе обіймати!
Сміятись разом з тобою –
Це щастя,
Наче тримати тебе за запʼястя…
Бійка – це безчестя,
Сльози наші – нашестя.
Нехай перемога в нас буде,
Ніколи одне одного не забудем!
ekoterinna

Я облетіла різні світу регіони,
Від скандинавів до Молдови.
Ходила боса й виділа каньйони,
І точно знаю,
Де ничкує пан сей два мільйони.
Я роздивляюся,
Ти ба яка краса!
Ну що, а ненька де ж тоді моя?
Десь в центрі кулі,
Кажуть, сонячна земля,
Тоді шукатиму там доленьку і я.
Буяне море,
Степ неозорий розкинувся,
Належав він квітучий лиш мені.
Чорніють гори,
Сурми виють..
Небога, заспівай мені!
Співай, живуча Батьківщино.
Співай про жертвенні часи.
Твої нащадки,
Сини й дочки,
Повернуть втрачені братком роки.

Анаре

І я спустошила всі сльози.
І я окутана в журбу.
У ніч згубну,
На почуття скупу,
Стою і Господа молю:
Завдай мені ще крихту болю,
Завдай крихту тяжких страждань.
Скажи мені:
"Не зможеш осягнути ти й половини всіх моїх бажань".
Не зможу..
Я натерпілася бездушних ,
І вдосталь з мене уж знущань
Для мене ти давним-давно пристань та,
Занедбана й далека глухомань.
Мертвяк,
Однак віншую не втрачати освітлений любов’ю щирою маяк.
І подумки чорненьку ткань не приміряти.
На щастя заслуговує, на жаль, усяк
І коло Дніпра сивого не загуляти,
Страждань своїх не рахувати.
Я відчувати се не раджу ,
Як-не-як…
Анаре

Моя душа волошкова, квіткова
Моя душа оголена стоїть.
Я так жалкую,
Що в ту пору мою ти вроду кришталеву зміг узріть.
І що поклялась в ту хвилину смуті,
І відвела у свій величний храм.
І ті слова,
Згадай, тобой навік забуті
Хотіла я сказать у вівтаря.
Анаре

Пам’ятаю обійми нещирі,
Що віщали:
Настане кінець.
А вже взимку зо мною аж квітне.
Вік коханий,
Для вас він співець.
Ох, не хотіла я згадувать його.
Він для мене колись був взірець,
А як зараз питатимеш вкотре ,
Відповім :
"Бракуватиме добрих слівець".
Анаре

Зажди,
Не зви те все лахміттям сірим.
Вірші прочитанні з-за строф наповнили життя моє чарівним,
Такого ще і не було.
Були одноманітні тусклі оди,
Що виражали щось накштал
думок.
Твої ж я муки розуміла.
Гадаю, це було воно.
Воно,
Для мене ладен був одкрити найсокровенніших тягар.
І люди не здолають,
Побачивши попереду бур’ян.
Та годі розмишляти про перепони на шляху.
Я оповідь веду про щире й крилате,
І згодом лиш скажу про неменучеє фатум.
Відразу те було неначе у кіно.
Навіки молоді,
Навіки променисті..
П’яніли від злощасного, солодкого,
А головне мого.
І запевняли ,
Що планидою було нам з ним уж так дано.
Зустрівшись з чародійним, літнім сном, Вклолась я кровавим веретном.
І разум став затьмарений реаллю,
А не червоним й дорогим вином.
Чи ладна я навіки згаснуть?
Або мине воно невдовзі –
Все одно.
Щоб не страждати,
Не зітхати.
Не відчувати знов нестерпнеє багно,
Я згодна у ярмі себе із плачем поховати.
Тепер нам долею було уж так дано.
Анаре

А верес собі в’ється між травинок,
Пливуть, поволі, плутані думки…
Блищать неначе тисячі іскринок,
У променях милуються деньки…
І якось непомітно стала осінь,
Готується до подорожі птах…
Палітра кольорова… чиста просинь,
Глибокий подих, ще раз крильми змах…
Я мандрівник, я нивами гуляю,
Не гірко і не сумно, повний штиль.
Сьогодні теплу осінь зустрічаю,
Поніжуся… О, чую! Дзижчить джміль…
Я відключила мозок, бо не сила –
Розгадувати ребуси складні:
Чому, за що печаль накрила?
Чому чатує в рідній стороні!?
Хай верес заплітає фіолетом!
Хай звітряться усі мої думки…
Моя душа, вона у вічнім злеті!
Засвітяться неонові зірки…

Надія Холод

Куди не погляну – там очі твої.
Чи серед гойдання хвиль,
Хоч гул березневих гір,
Ці мари дзвенять звідусіль.

Надовго воно? Не питай мене.
Дозволь лиш кохати тебе,
Розділити бурління душі,
В найкращім з жіночих світів.
Давид Клименко