Моє тіло тремтить….
Починає виходити з чресла
Те , що туди твоя збожеволіла воля занесла.

І ті сльози мої
по щоках стікають потоком,
Ще з’явились тоді, коли ти отруїв своїм соком.

І хоча доля нас
Розділила нарешті, як глибу.
Я заражена ще, бо твій вплив, то є атомний вибух.

Що ж, єдине що можу:
Зробитися комікс-героєм.
Бо нічого не звільнить , окрім мого духу настрою.
Марія Успенська

Дізнаватись нове про минуле,
То втрачати опору з під ніг…
І так боляче, що мікстури
Світ не має від помилок чужих.

Але добре, що можна опору
Собі знову таки повернуть,
Знов змінити свою точку зору,
Знову видохнуть і вдохнуть.

Знов собі повертати одвічне
І повірити , що не один.
Промовляючи про себе зично,
Пам’ятаю, що я – божий син.

Марія Успенська

Вона була Ева, невинне створіння.
Життя проживала, під впливом сумління.
Хотіла Адама зробити щасливим,
Розмовам повірив із тим змієм сивим.

Вона була чиста але сліпувата,
Тож думала : "Ангел"- побачивши ката,
Тож думала : "Світло"- побачивши вибух
Народжена у Раї живе на бідшибу.

Вона була ніжна, не знаючи силу,
За інших тягар їх гріховний носила,
Але щось змінилося: яблука з’їла
Від знань нових Ева раптово прозріла.

Відкрилися очі, жахи проявились,
Чужі таємниці для Еви відкрились,
Не треба їй більше життя з тягарями,
Вона поступово приходить до тями.

Закінчився Рай. Ева бачить реальність.
Але у реальності певна фатальність:
Світ не однорідний, є місце для всього,
Є місце для світла, є місце для нього…

Є місце для темряви, місце тортурам
Не має у світі від жахів мікстури.
Але є в неї вибір, що в світі робити:
Літати як ангели, чи як люди жити.

З собою у ладі життя проживати,
Чи у білих пальтах чарівно брехати.
Співати про Бога заплющивши очі
Чи то лікувати, що кровоточить.

Нехай кожна Ева у світі прозріє
Що в неї на серці вона зрозуміє.
Нехай новий рай побудує власноруч,
Сама вибирає із ким бути поруч.
Марія Успенська

Чи треба чекати, коли впадуть зорі,
Якщо мрії збуваються і так?
Чи то настав поворот новий долі?
Чи то на небі потрібний знак?
Мені так страшно, бо все закінчилось…
Немає більше старих зв’язків.
Але другий день , як серце раскрилось
З’явились ознаки озимих ростків.
Зараз буде холодна скрута,
Ні сонця на небі, ні звірів в лісах.
Усе скінчилося. Спокута.
І тепло сім’ям в великих домах.
Чи треба чекати , коли впадуть зорі,
Чи може робити своєю рукой?
Чи треба чекати на милість від долі?
Чи може собі тепер сам ти герой?
Марія Успенська

Сьогодні з під завалів діставали маму,
Нащастя не мою, на превеликий жаль- чиюсь.
Три роки дістають батьків синів руками,
Та синовей хоронять руки тих матусь.
Сьогодні знов накрили рідне місто КАБи
Чому я знаю як реагувать?
Сьогодні знов промовлять: "вони більш не з нами"
Чому ми знаєм те, що краще б і не знать?
Колись з тобой ми були дітлахами,
Нам бабусі тоді мовчали про роки війни.
Вони молились щоб цього ж не було з нами.
Тоді чому страждають знову дітлахи?
Сьогодні ще раз буде в місті мало світла,
І хтось не зможе своїй мамі подзвонить.
І щастя тим, чия ім про життя сповітла,
За інших серце кожен день болить.
Марія Успенська

Буває, поглядом роздягають тіло ,
А буває – душу…
Із ним колись бути так хотіла,
Тепер вільна мушу.
Тепер життя кожний виклик –
Немов причастя.
Я жила в пеклі, майже збожеволіла колись,
Тепер за крок від щастя.

Буває, поглядом роздягають тіло ,
А буває – душу…
Від поглядів очей твоїх кров кипіла,
Хто вогонь затушить?
Від перших рук торкання – онеміла,
Тишу хто порушить?
У мене Стрес. Не вірю більше у кохання,
Але мушу…. мушу. Мушу!

Марія Успенська

Я хтось , хто загубив життя.
Тепер задача не з легких: нове побудувати.
В минуле вже не має вороття,
Але є шанс кимсь іншим стати.

Точніше знов собою та в новом,
Нехай з усіх вікон зірвало штори,
Я залишусь щаслива і на том,
Що знов знаходжу внутрішні опори.

Я знову роблю те , що так люблю:
Співаю пісні і книжки читаю,
В наступних кроках: знову зароблю
На те, що більш собі не дозволяю.

В наступних кроках знову повернусь
До друзів, що зі мною щирі,
У танці сердцем глибше занурюсь,
І нові сенси знайду в своїй вірі.

Я знову тіло своє собі поверну
І гумор , що у перший рік війни забула.
Найближчих я до себе пригорну,
Зроблю собі нові, незламні крила.
Марія Успенська

Я бачу в тобі людину,
А ти в мені жіночу стать.
Моменти життєві плинуть
Нащо чогось чекать?

Ми по різних берегах:
Ти за ч/ж, а я за людей.
Що бачих у моїх очах?
Мене чі примари своїх тіней?

Словами мене не клич,
Я своєї віри не полишу.
Наша бесіда дала тічь
Тобі здається я все брешу

Я людина цікава,
про свої взгляда розповіси.
Сьогодні буду ласкава,
А потім: "Геть , у свої ліси!"
Марія Успенська

Не вір словам , бо в них є небезпека
Що то не сердця голос, а лиш мрій луна,
Хоч каже: я збудую дім і прилетіть лелека,
Але насправді в нього заготовлена труна.

Хоч каже: "я з тобой навіки бути хочу",
Але не може навіть року вірність зберегти.
Тож байдуже, що в вушка він шепоче,
Якщо брхня то , видно за версти

А інший каже: "я допоможу"
Та хижі руки тягне, забере , що схоче,
"Ні, не потрібно" – я кажу,
Та він все пушить, нерви все лускоче.

Отож не вір словам, бо в них є небезпека,
Вір діям, серцю свому вір,
Вір тим хто поряд, з близка і з далека,
А пустослова краще перевір.
Марія Успенська

Ненародженні діти.
Матері їх несуть за собою,
Не сповити , не відспівувані,
Не пригорнуті до себе рукою.

Ненарождені матері,
ненароджених немовлят,
Як ті плями на скатерті,
Хоч яскраві, та не бажаний єкспонат

Від нічних сльоз знесилені,
Не спроможні розповісти,
Від життя мов відхилені,
Мають хрест до кінця донести.
Марія Успенська