Ти їдеш в потязі один
І думаєш: «А може проїхати свою зупинку?
А потім інші думки вмить:
«Та ні, занадто це сміливий вчинок…»

У тебе сльози на очах,
У тебе відчай сильний: “Чому одна людина робить так,
до чого ти не схильний?”

Чому так важко стримувати сльози,
Яких не хочеш показати.
Чи просто ми не можем жити
Без драми, що спішить у гості завітати?
Ми всі – людина, через яку також хтось плаче.
Ми всі не знаєм, хто наше ім’я вимовить тремтяче…
Ми робимо помилки. Вбиваємось думками.
Ми плачем часто, навіть банальними словами.
Майбутнє пишемо самі!
Минуле ми вже написали…
Теперішнє це просто гра,
Яку самі зіграли.
Так важко стримувати злість
В тяжку для нас хвилину.
Так важко, вимовити низку слів,
Яка б когось зігріла.

Не знаємо – робити вірні вчинки?
Не знаємо – сказати ті слова?
Лиш знаємо, кого в усьому винити
Точно не тих, що в дзеркалах.

Яна Стаднічук

Ти мистецтво, картина, шедевр
Ти коханий та цінний момент
Ти перлина душі, епопей всіх думок
Ти важливе і таке головне.

Я поставлю полотно на мольберт
Намалюю тебе – твої очі та губи.
Ти знаєш? Найцінніше це те,
що ніколи тебе не забуду.

Ти в думках моїх сієш зерно,
яке проростає живим та ігристим
вином, як тим полотном
прикрию своє кохання – правдиве та чисте.

Яна Стаднічук

День за днем, момент за моментом
Пролітають у вирі життя.
Ти не знаєш
Хто з ким поведеться –
Хтось під вінець,
А хтось в укриття.
Хтось полізе драбиною вгору
Будувати кар‘єру свою,
Проте ніхто не чекатиме вдома.
Так, це ціна за свободу таку.

Інші ж будують стосунки,
Віддаються єдиному,
Плекають кохання…
А потім стають різко винними,
Що любові вогонь зберігали.

Їх кидають і з ними не граються,
З них сміються, а вони гірко плачуть.
Але згодом все швидко міняється –
Тепер ті, кого били, самі дають здачу.
Тепер ті, кого ранили – сильні,
Тепер ті, хто з ножем був – ніхто.
Стали всі на кохання дивитися пильно,
Щоб не сісти знову в тебе саме авто.

Ми боїмося лишитись самотніми.
Ми боїмося самого себе.
Боїмося бути останніми,
Ну то може хтось почуття збереже?

Яна Стаднічук

Сонце зранку сходить,а над вечір за обрій сідає,за весною літо приходить,але потихеньку збігає.дерева листя вкриє навесні,а восени воно пожовкне і зів’яне,і трави виростуть рясні,та коли небудь їх не стане.починається все:землі й ріки,та спливає мов слабкий вітерець,немає на світі нічого навіки усьому приходить кінець
Андрій пастух

Від проміння сонця метелик оживший,
Кружляй у повітрі, кружляй.
Під листям опалим квіти пробилися,
Чути пташині пісні.

На серці так добре, коли б’є життя
Новим ключем навесні.
Яскравий метелик, кружляй наді мною,
Метелик, кружляй.

Пройдуся я змішаним лісом,
Та вийду у гай.
Милує все око навколо,
Та з-поміж усіх квіточок

Пробився й до сонечка тягнеться
Перший весняний дзвінок.
Над гаєм в чистім небі веснянім
Літає жайворонок.

Вісник пробудження в небі,
Ти радуй і літай.
З твоєю появою в небі
Знов розцвіте рідний край.
В.Є. Панченко

Прийде весна кохання,
Зійдуться у танок
Волошка польова
І лісовий дзвінок.

Зійдуться, стануть поруч,
Постане перед ними
Складний життєвий шлях.
Вони собі всміхнуться,
Та мудро зроблять так,
Що шлях піде на користь —
Не йти ж його долать!

Весна, весна кохання,
Зійдуться у танок
Волошка польова
І лісовий дзвінок.

У гармонії й коханні
Пройдуть через відміряний їм шлях.
При цьому ще й не згасне
Їх вогник у грудях.
В.Є. Панченко

Знову настала осінь,
Вітер листячко зриває,
Несе його до ставка,
Та й в воду кидає.

Осінь, осінь, зорі в небесах,
Стихло, не чуть розривів.
Закричав у небі,
Від ключа відбившись,
Одинокий птах.

Він кричить у небі,
Ключ свій здоганяє.
Не тільки в вирій він летить,
Ще від війни тікає.

Подивились вслід йому
В зорянеє небо:
"Лети, братику, в вирій ти,
В цьому є потреба.

А коли ж ти прилетиш,
Дасть Бог, стане тут тихо.
На поляну сядеш, брат,
Й відійде від нас назавжди
У минуле лихо."

05.11.2024
В.Є. Панченко

Те що ти побачиш зробить тобі боляче
Ти про це прекрасно знаєш
І повторюєш помилки знову?
А тебе хвилюють лиш її розмови
Пройдуть роки а ти мене згадаєш?
Як зустрілись пам’ятаєш? в парку зимою
Я тільки бачу як повільно вмираєш
І сиджу ось у парку весною
І надихаюсь тобою
Не хватало нам ще того запеклого бою
Який вбиває! летить у нас над головою
А ти знаходиш любов тільки святою
Ти спогади ці колись вертаєш?
Згадаю фразу все що нас ламає робить нас сильнішими
Від неї тільки серця стають кам’янішими
Говорять люди що ті хто сплять не роблять помилок а що робить якщо від сну у серці тисячу голок
А знаєте яка найсумніша річ у світі -це любити того хто любив тебе раніше
І це все життя адже не можливо зробити його красивіше…
Тетяна

Іноді буває, що серце замовкає.
А я його питаю, а він мені ще – стій.
Поки, ще не пізно.
Ще дорожить, просто ще спить.

Іноді буває, думки в думок питають.
А я не чую, а я не в змозі їх прожить.
Так чутно зі середини скригоче,
Відлуння минулих прожитих життів.

Іноді буває, що зовсім і не знаю, чи серце взмозі це прожить.
Сонце обпікає, а серце затерпає.
Думка всередині кипить.
Любити можемо ми вічно.
Но…
Іноді буває те, що серце спить…
Роксолана

І кожен хоче взяти, те, що твоє.
І кожен замахнеться на твій страх.
І кожен хоче бачити твій шлях.
Не кожен зможе подолати його знову.
Та, коли схопить за ноги він твій страх…

А ти будеш глядіть його, вже далеко, збоку.
На те, як бовдур гострить ікла там,
Де вже є міцна , та, перемога.
Але, створить клоун, там той гам.
І зазіхне на те, шо подолав ти сам !
Роксолана