Вранці й увечері чуть гомін.
Бачиш? – Люди все тут мутять!
Хтось вже каже що не може…
Я заглиблююсь все дужче.

Все це те нащо спроможній,
Й де б не був і скрізь калюжі?
Коли хати вітер в стужі,
Господарю – вий сторожи

Поза межами є секти
Вони ведуть непізнане
До любові закликають…

Я не був не знав що справжнє?
Я не був не знав що справжнє!
Я не був не знав що справжнє!
Я не був не знав що справжнє!

Й де фортеці не підступні?
А це шлях – по ньому йду я!
Що робити всім добротним,
Й куди гнати в злі ворожих?

(2018-2024). Вокля – Постройка
Амалія

Кохання – це річ непроста,
Є зустрічі тут і прощання,
Є радості, сльози, зітхання,
Воно – то є щастя й мета.

Його все життя ти шукаєш,
Вдивляєшся в кожне обличчя,
Як знайдеш – відразу пізнаєш,
Бо душу воно возвеличить.

Втрачаєш його і знаходиш,
І боляче з ним розлучатись,
І чорне, і біле проходиш,
Щоб справді те щастя пізнати.

Як любого ти зустрічаєш,
Відразу і горе проходить.
І сонце яскравіше сяє,
І в весну зима переходить.

Усе ти віддаш, кому любиш,
І серце, і душу свою.
Ніколи його не забудеш,
Єдиного, мрію твою.

А він тебе, може,забуде,
До іншої думка полине.
Тобі з іншим щастя не буде,
Ти думки про нього не кинеш.

Його будеш бачити кращим,
Ніж він є, можливо, насправді.
І щастям впиватися вашим
Ти будеш у мріях, в неправді.

Хай разом і буть не судилось,
Та хто не кохав – той не жив.
З кохання життя народилось,
Кохання – це диво із див!
08.06.2004
Інга Волошина

Світ без тебе ,без формний в моїх очах .
Тільки лиш одна тоска в душі,
Ні грусті ні радості не бачу я .
В серці страх і біль.
Спогади с тобой колись яскраві
Все частіше біль дарують
Розуміючи що шанс був втрачений
А надій вернути, тепер нема.
Михайліна Максим

Кричало криком журавлиним,
Летівша зграя десь в далі.
Кричало серце лебедине,
В тузі, у страшнім жалі.
Ридала матінка за сином,
А він більше не промовить слів,
І тільки батько сивий-сивий,
Дивиться у даличінь.
Шукає там оту пташину,
Що скаже:" Татку, я живий!"
Та серце знає, що немає,
Що забрали іроди оті.
Як ж болить батькам-сиріткам,
Хоронить своїх дітей,
І чекають вони з неба,
Хоч пари слів чи облік, тінь…
Що прийде до порогу,
Скаже:"Чого ж такі сумні?"
Та буде знову свято,
Бо їх син прийшов живий.

Аня

Мені ламали крила,
Та я літала,
Мені рвали душу,
Та я молилась.
Мене били,
Та я вставала.
І ось мене вбили,
Та я вже не встала.
Ой милий, навіщо ти так зі мною?
Я ж тобі душу, а ти ось так…
Я ж тобі серце віддала,
Навіки твоєю була,
А ти посміявся над моєю любов’ю.

Більше я не зможу,
Своє серце відкрити,
Ні з тобою, ні з іншим не хочу я жити.
Я полину за зірками,
Де Чорнеє море,
Про навіки кохати, ще й як позабуду!

Аня

Сон
Теплий весняний вечір. Ліс. Маленька хатинка.
Було так радісно і водночас прикро.
Чому? Поки сам не знаю.
Сиджу я сам у цій хатинці та когось чекаю,
Але не пам’ятаю — кого саме і навіщо…
Час йде, на вулиці стає все темніше.
Я далі сиджу та читаю бабусині вірші
Про те, як сильно, виявляється, можна кохати, вірити та пробачати.

І ось настав той момент: хтось підійшов до мого вікна
Та голосно крикнув: “Виходь, я нарешті вільна”.
Це була вона. Боже мій, невже цей момент настав?
Я взяв одну троянду зі столу та швидко
помчав…
Вибіг на двір, а вона вже була далеко.
Я часу не втрачав і побіг за нею.

— Стій! Зупинись! Прошу! — кричав я щосили.
Але вона далі бігла вперед, не озираючись на мене…
І ось зупинилась вона, але на хвилину,
Щоб повернутись в мій бік та сказати:
— Вибач мене, але це вже твоє сновидіння…

І знову ранок, і знову я прокидаюсь
В надії побачити тебе тут, коло мене
Та обійняти що сили.
Проте то був сон, а я повернувся черговий раз
У реальність…
Юрій Подорожний (Yurii Podorozhnyi)

вий вий буревій
шолудивий вій гоголя
змахни своїми віями
змусь мавку заздрити,
а людство тріпотіти
мілкий тремор пальців ніг
опануй і тікай –
водяник тебе потопить.
оминай лису гору
диявольський шабаш руйнує мозок і тіло
міазмами знищує душу
тікай ниций волоцюго подалі
від цього лісомасиву.
чугайстер тебе не врятує –
його вбила людина.
Софія

Біленька хата, що стоїть край лісу
Здригнулася від вибуху ракети
І задихнулась в димовій завісі,
Ковтала сльози вже за крок від смерті.

Та встояла, лише шибок позбулась,
Ще з даху шифер полетів додолу.
Зіниці вікон дивляться похмуро.
Та не одну її спіткала така доля.

Настане мир і всі оселі наші
Ми відбудуєм, доведем до ладу.
Всміхатимуться знов біленькі хати
І стане Україна іще краща.

2022 р.
НЕОНІЛА

Ліс туманом огорнуло
В теплих обіймах, які так притаманні
Кожному, хто хоч раз по-справжньому любив…
Серед тієї тиші, що там панувала,
Був він один у думках своїх.
Все чекав наполегливо,
Чи, може, вийде хтось з того туману, чи, може, все-таки ні?
Така була доля, він мусив чекати
Та сподіватися, що все-таки хтось вийде до нього назустріч
З цього загадково чудового лісового туману…
Юрій Подорожний (Yurii Podorozhnyi)

Емоції мають звучати,
Природньо лягати словами на вуста.
Хіба це не чудово?
За словами ж можна стільки всього заховати,
А за тишею вже нічого не схова..

Хай буду плакати від колючих слів,
Хай буду розчарована всім світом.
Але, прошу, не мовчіть,
Про почуття потрібно говорити.

І не треба шкодувати на це слів,
Нема їм таймера, нема ліміту.
Люди, відчувайте, говоріть!
Мовчати будете на тому світі.
Юлія Микита