Спочатку все було чудово.
Квітуча, молода країна.
Та якось прийшли чужі люде,
Хотіли в нас забрати Україну.

Вбивали, катували наш народ.
Казали "ми же их спасаем"
І людям так брехали,
Аж по чорнів рот,
Та правди люди так і не дізнались.
Що коять їхні свині в нас в країні
У них припущення одне:
"Они хотят остановить Бендеру!".
І як не переконуй – все пусте.

Немає в москалях ні крапельки святого!
Вони навіть георгіївські стрічки домалювали Богу.
Ви не повірите, але це правда.
Я не кацап, я вам не буду про таке брехати!

Ті нелюди дітей наших вбивають,
Без сорому, ні крапельки жалю!
У тяжких муках люди помирають!
Тепер ви знаєте, чому я по ночах не сплю.

Почуйте, люди, схаменіться!
Поки ви мовчите у вас країна із середини гноїться!
Хоча, до кого я звертаюсь?
Там у всіх в голові лише ненависть
До мирної країни, яка тільки почала розвиватись,
Нікому не робила зла і мирно собі жила.

І поки вішають свої плакати
У тимчасово окупованих містах,
До них у бій йдуть наші солдати,
Один за одним, вбивши в собі страх.

Сміливі, дужі, в руках автомати
Холодний розум, і весела вдача.
Але коли згадаю, що не всіх потім живими побачать
Душа болить і серце плаче.

Це ж люди наші!
Чиїсь тато, мама
Могли би жити, працювати,
Своїх діток виховувати,
Але довелось йти воювати.

"Хто як не ми?" – вони казали.
Правдиво, але боляче сприймати.
Не всі повернуться додому
На те вже буде Божа воля.

Військові наші це не просто люди.
Це янголи, які заради нашої свободи
Готові і життя своє не жити.
Хоч знають що, їх можуть вбити
Та йдуть у бій кривавий і жорстокий.

Шкода, що ми не можем повернути час
І відмотати все назад,
І висушити сльози на очах,
У тих дітей і мам, дружин і тат,
які живі, але десь там, на фронті
Загинув у окопах сенс життя.
Та проковтнувши біль
Ми вистоїмо, і потравимо як міль
Всих наших ворогів що нам несуть страждання.

І вже почуєм тоді плач тих матерів,
Чиї сини наший народ вбивали.
Напевно скажуть:
"Мой сынок погиб, за что же наших убивали?"

Чи знає тая мати як її синочок
Знущався над людьми десь під Ізюмом?
Чи їм про Бучу розказати?
Згадати про Херсон і Харків?
За Волноваху також не забудем!

За кожне місто і село,
за кожен сантиметр України,
За кожну краплю сліз і крові
Вони помруть у муках неможливих.

Навіть якщо повернуться додому.
Це буде їм така відплата!
За українців, яких ваші сини
Вбили чи покалічили назавжди!

Моя країна не впаде на коліна,
Бо в українців за спиною крила!
Ми зробимо усе можливе,
Аби лишили нас у спокої ви жити!

І в день коли ми ворога поставим на коліна,
У серці кожного розквітне Україна!
Ми об’єднались, йдемо до мети,
Бо кожен з нас хоче почути
Лише два слова "МИ ПЕРЕМОГЛИ!"

Білевич Тетяна

Поки хтось заздрить його зарплаті,
Його чекають дітки в хаті.
Поки хтось заздрить його славі,
Не знайде собі місця мама в хвилюванні.
У його жінки аж душа болить,
Бо так давно вже хоче подивитись в очі,
Які вона так сильно любить.
Він дивиться в окопах її фото,
Та час вже йти, бо вирушає на завдання знову його рота.
У нього лиш одне бажання:
Нарешті ворога здолати,
Прийти із квітами до хати.
Дітей, дружину обійняти
І більш нікуди не пускати.
А ви все заздрите його зарплаті…
Певне не знаєте, як то по-справжньому кохати.

Білевич Тетяна

Зграя синичок пролетить, а я згадаю,
Як довго перемоги вже чекаю.
Не я одна, нам всім болить.
Щодня, щовечора, щоранку,
З ночі до самого світанку.
Очі заплющені, душа ж не спить.
Уже давно не спить, вона болить разом із кожним українцем.
З чиєюсь мамою, дитиною, сестрою,
Яка давно вже і забула як це – посміхатись.
Яка із смертю рідного не знайде вже спокою.
Білевич Тетяна

Цей день єднання не почну я з кави,
Не готуватиму собі сніданок.
Погляну у вікно, а все таке сумно-цікаве.
Таким у нас вже майже рік здається ранок.

Нехай же цього дня кожен із нас згадає,
Чому не можна рук нам опускати.
Бо ми є українці і не варто нам здаватись,
Навіть, якщо по світу всіх порозкидало.

У Чехії й Німеччині,
У Англії і Польщі,
У Австрії й в Угорщині
Ти маєш пам’ятати,
Що саме Україна – твоя мати,
Що тут знайдеш ти рідного по духу,
Що разом швидше переборемо "недугу"

Крім української рідніше не почуєш,
Таку їжу, як вдома, більш ніде не посмакуєш,
Красою України сам себе ти зачаруєш.

Бо Україна – місце сили, місце любові, місце щастя.
І навіть якщо ворог докучає,
Разом ми переборим всі напасті.

Тож в день єднання слід всім на землі цій нагадати,
що означає "Україна-мати!"
І за кордоном і на полі бою,
в тилу, і навіть, в безкрайому морі
Згадає кожен звідки в серці в нього сила.
І гордо, на весь голос скаже
СЛАВА УКРАЇНІ!
Білевич Тетяна

мені болить.
мені болить за долю України.
мені болить за наший рідний дім.
тому шукаю кожній думці рими,
щоб висловити свій сердечний біль.
коли ти усвідомлюєш своє безсилля,
мов струмом тіло пронизає страх.
читаю: дівчина прощалась з милим,
він у труні без дихання лежав.
читаю: батько поховав своїх дітей,
що їх життя забрав черговий обстріл.
читаю: це був мій останній бій.
тепер, на жаль, я житиму наосліп.
читаю: я зустрів свою любов,
вона в окопах мене врятувала.
я весь в крові, по нам прийшов прильот
сама мене на спині витягала.
"Тримайсь, козаче, отаманом будеш"
казала коли рани зашивала.
"Триматимусь, якщо мене ти любиш"
всміхнулась і за руку міцно взяла.
читаю: він поклав своє життя
останнім словом було "Україна"
вдома чекає жінка з немовлям,
тепер без батька виросте дитина.
я збір поширю – всі проходять повз,
а хтось закине знову пісню рашки
і люди зазомбовані немов,
підвищують разом репости й лайки.
"да на кой чорт мнє ваша Україна"
йдучи я чую із чужих розмов.
"и мова ваша ничего не заслужила
по-руски говорил всегда мой род"
ти дурню, хоч подумай, що торочиш
де загубився твій здоровий глузд?
такі слова коли мені говорять,
я полум’ям розлюченим стаю.
із випаленою від цих слів душею
без дихання завмерши я стою.
дивлюсь в похмуре небо невеселе,
прошу пробачення в усіх хто тепер там живуть.
мої вірші закінчення не мають,
не знаю чи колись все допишу.
чи весь свій біль я опишу не знаю,
але я дякую не Богу, що живу.
всім хто віддав життя за цю країну,
всім хто веде до нині цей смертельний бій,
вклонюся низько і бажаю щиро,
щоб кожен моє слово зрозумів.
для мене кожен – героїчний воїн,
якого має знати цілий світ!
і поки мужньо ви йдете до бою,
молюся, щоб вернулися живі!

Білевич Тетяна

І піти б мені у даль неозору,
Згубити всі стежки сліди.
Зібрати свої речі і знов в дорогу,
Знову босій по траві іти.

Так хочу я ту даль обійняти,
Сказавши в решті « слава Богу».
Бігти босоніж, квітки цілувати,
І йти у свою даль неозору.
Black Owl

Якщо я нічого не добюсь?
Якщо не знайду омріяну суть життя?
Якщо я все ж не доберусь!
Тоді…хто…я?

Якщо я не в силі зробити?
Якщо складу руки без діянь?
Тоді що я можу створити?
Без мрії, віри. Без бажань.

Якщо у мене все ж не вийде?
Як дізнатись хто я?
На що спроможні ваші діти?
На що спроможна і сама я?
Black Owl

"Що ти сказав? Не маєш друзів?
Хахахахах, такого не буває! У всіх є друзі!"

Перше знайомство у садку: "Давай будемо дружити!".
У школі сіли за однією партою – товарищі не розлий вода!
Побачив красиву дівчину в Інсті – хочу утворити я сім’ю!

Чи то люди не задумуються про сутність слів? "Друг", "коханий" "я люблю"…
Розкидуємося ними як попало.
Ображаються, коли їх Знайомими назву.
Та хіба важливо який навісити ярлик?

Не відчуваю близькості з особою, немає особливого зв’язку.
Не можу подзвонити і поплакати людині, коли на серці ляг важкий тягар.
Не зрозуміє мої переживання, не зможе втішити мою тугу.
Не приїде у тяжкий момент, щоб просто побачити і заспокоїти мене.

Хочу подзвонити та сказать "пішли!",
і щоб То не було, людина скаже "go!".
Бо не важливий їй ярлик, статус чи скільки грошей у кишені –
Важливе лиш єство твоє.
Таку людину мрію віднайти…

Не персонаж-функція, як у грі: допоможи, зроби чи піднеси.
А щоб хоч атракціони хоч війна,
Чи хороший настрій чи сумний,
Зайнятий чи байдикуєш – завжди на тебе буде час.

Таку людину другом з радістю назву!
І все одно буде на зовнішність чи суспільний статус.
Хоч гори я звернуть готовий
За цей невидимий зв’язок!

Я сам ніколи не відмовлю,
Пожертвую сном чи дорогоцінним часом,
Ледве не у вогонь готовий пригнуть,
Та здається всім довкола все одно…

Мабуть, це й називається самотність: знайомих хоч греблю гати,
друзів – днем із факелом не стрінеш.
Тяжко визнавати, але самотній я…

Безліч існує мук на світі, та мабуть, найстрашніше – у самотності вмирать…

Давид Клименко

Ох же, всіляких до нас зі краю привела;
Люта й безжалісна, ця катівська війна.
Звідтіль, що зі сходу, чоловіка з роду Червенко, я стрів;
Стискалось його серце, а біль душі на обличчі ятрів.
Славна дружина, мужа цього;
Нестерпно, хворіла, втрапивши в раку ярмо.
Як же він мужньо їх клопотав;
Од цього кохання, я, митями, подумки застигав.
Є ж, що кохають нещиро, несправжнє;
Від гомону біди, те кохання гасне.
Він же Галину беріг до старості літ;
Відчуваючи від важкого стану коханої, нестерпне болючий, роздумів гуркіт.
Хоч, воля випадку дружину згубила;
Нищебного розростання, цього вбивчого захворювання.
Все ж, мужній, Червенко в правді істину вбачав;
Він же кохання всього свого життя втрачав.
Щоб полегшити Галини страждання;
Робив все для коханої, зі копіткого старання.

Я ж оспівую, цих двох в подружжі;
Щоб ти, мила людино, не опинилась в почуттів бездоріжжі.
Шукала справжнього кохання, котре не меркне з чуттєвості, потреби;
Яке живе в тобі таке :пахуче, що без хиби.
Таке чисте та постійне;
Що і в прірві життя, зостається вірне.

Мирослав Ясенко

постріл у серце
чи у голову?
що обираєш ти?
Залишитись на рідній землі
чи забути про неї назавжди?
що обираєш ти?
кохати чи бути коханим?
що обираєш ти?
порожнеча у душі чи відчувати емоції?
що обираєш ти?
бути лялькою влади чи
бути без голови?
що обираєш ти?
Христина Гущина