Механізм завжди у точність, у зріст
Станом що я так щиро підніс
Постійність тобі не допомагатиме
Я здатен надати будь-які рішення!

Це смуток посилає той туман,
Ще трохи і збудеться план

Що ж

До чого прекрасна лісу пожежа
Кричав про літаках ревучий радар
Молодець, що ти все ж таки його підібрав

Людина свою душу миттєво втратила

Що вдієш якщо сім’я така важлива
Не швидкоплинна тепер простота
Все з турботою, усмішкою, з чистою душею
Але втрата тягне їх за собою
Що вдіяти раз душа ось так нечесно розвалилася
Ця рана вздовж, по венах, так недбало, голосно розкрилася

До чого прекрасна лісу пожежа
Кричав про літаках ревучий радар
Молодець, що ти все ж таки його підібрав

Людина свою душу миттєво втратила

Лямфія

З килимів все вибиваючи пил
Він летить на холодний сніг
Мокрий сніг
Давно уже не білий сніг

На островах є паніка
У душах хвилювання
За минулим буде лише туга
На сьогодні – звинувачення

Я вічно переглядаю себе
Ненавиджу себе
Це тільки з любов’ю
Чесно кажучи…

Створюй картинку
Оселися в книзі
Не доводь до того, що буде на ефірі

Бездоганно проплануй
Примушуй працювати
Задуши себе, якщо встигнеш лишити щось
Лямфія

Я стискаю скроні
І очам не вірю,
Вся в сльозах і крові
Моя Україна!

Серце на долоні,
Плаче і тріпоче,
Хай вже сиві скроні,
Але жити хочу!

Моя Україна
Йде до Перемоги,
Вороженьки згинуть,
В пекло їм дорога!

Я скроні стискаю,
Вклоняюся Богу,
Допоможе,знаю,
Буде Перемога!
Петро Гаєвий

Закохався хлопець в очі волошкові,
Та живе він ними вже багато літ,
Посміхнулися вони йому ще в школі,
Став милішим йому цілий світ!

Занесла хлопчину десь далеко доля,
Але сняться мабуть йому милі сни,
Сняться сині очі-волошки у полі,
Ті, що посміхнулись ранньої весни!
Петро Гаєвий

Там,за обрієм, село,
В моїй пам’яті лишилось
І дитинство там було,
Пролетіло,не спинилось!

Пам’ятаю те село,
З нетерпінням ми чекали,
Привозили нам кіно,
При свічках книжки читали!

Не забуду те село,
Місяці листів чекали,
Інтернету не було,
Та надію ми плекали!

Ми кохали те село,
Нашу неньку -Україну,
Буде,є і так було,
Бороніть її до згину!
Петро Гаєвий

27.12.2024. 1038-й день війни

Щось у них пішло не так,
Зрозуміть не можуть,
"Як таку могутню силу,
Візьмуть й переможуть?.."

Нехай сумніви ніякі
Вже вас не турбують,
Забирайтесь з України!,
Похід вам підготують.

Наші "Рута" і "Трембіта"
Невдовзі розквітнуть,
Докладаємо всі сили –
Вам "щастя" не уникнуть…

Хай згорить усе болото
Й кремль на площі красній,
Хай горять там ваші дупи
І ваш цар прекрасний.

Бо такої ненависті
До усіх народів,
Світ ніколи ще не бачив,
Ще й збагнуть не може.

Наша доля – захищати
Рідну Україну,
Щоб у мирі вільно жити,
Працювать й радіти.
Галина Корольова

27.12.2024. 1038-й день війни

Щось у них пішло не так,
Зрозуміть не можуть,
"Як таку могутню силу,
Візьмуть й переможуть?.."

Нехай сумніви ніякі
Вже вас не турбують,
Забирайтесь з України!,
Похід вам підготують.

Наші "Рута" і "Трембіта"
Невдовзі розквітнуть,
Докладаємо всі сили –
Вам "щастя" не уникнуть…

Хай згорить усе болото
Й кремль на площі красній,
Хай горять там ваші дупи
І ваш цар прекрасний.

Бо такої ненависті
До усіх народів,
Світ ніколи ще не бачив,
Ще й збагнуть не може.

Наша доля – захищати
Рідну Україну,
Щоб у мирі вільно жити,
Працювать й радіти.
Галина Корольова

Я хотіла би стати ще «кимось»,
Окрім безлічі власних ролей.
Я хотіла би мати щось більше,
Ніж отримувала дотепер.

І щодня, майже завжди, вважала,
Що чомусь «недостатня» у всьому.
Все чекала й життя марнувала,
Замість свого — шукала чужого.

Я весь час стати «кимось» хотіла,
І броню затяжку вдягала.
А собою я бути не сміла
І ту дівчину довго втрачала.

Я жила, ні — я так існувала,
В ілюзорності й у пустому.
Хибні думки мені заважали
Просто знати, що сенс не у цьому.

І дійшла я нарешті до того,
Відшукати справжню себе.
А в цих пошуках знову і знову
Опинялась ще далі, будь-де.

Потім, наче, щось перемкнуло:
Хто шукає — той завжди є тут.
Інші люди й книжки відімкнули
Те в мені, що сховала я в кут.

Так знайшла я сенс у простому,
Звільнившись потворних оков.
Щастя — просто бути собою,
І до світу відчула любов.
Анастасія Овсійчук

Дякую тобі, мій друже,
Що дав мені щастя дуже.
Яку ти щирість показав,
А потім в обличчя плював.

Знав, як мене причарувати,
Щоб потім у пастку загнати.
А я, як дурненький кролик,
Повелася за лисовий носик.

Друже, я ж тобі вірила,
Але потім, коли перевірила,
То щирості я вже не бачу —
Бачу тільки лицемірну вдачу.
Клариня

Я хотіла би стати ще «кимось»,
Окрім безлічі власних ролей.
Я хотіла би мати щось більше,
Ніж отримувала дотепер.

І щодня, майже завжди, вважала,
Що чомусь «недостатня» у всьому.
Все чекала й життя марнувала,
Замість свого — шукала чужого.

Я весь час стати «кимось» хотіла,
І броню затяжку вдягала.
А собою я бути не сміла
І ту дівчину довго втрачала.

Я жила, ні — я так існувала,
В ілюзорності й у пустому.
Хибні думки мені заважали
Просто знати, що сенс не у цьому.

І дійшла я нарешті до того,
Відшукати справжню себе.
А в цих пошуках знову і знову
Опинялась ще далі, будь-де.

Потім, наче, щось перемкнуло:
Хто шукає — той завжди є тут.
Інші люди й книжки відімкнули
Те в мені, що сховала я в кут.

Так знайшла я сенс у простому,
Звільнившись потворних оков.
Щастя — просто бути собою,
І до світу відчула любов.
Анастасія Овсійчук